Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

— Так, — відповів священик, котрий так і не зрушив з місця. — Так воно й було. Вас хотіли обдурити, і доволі майстерно. Ви ж навіть не засумнівалися в тому, що бачите тіло й голову однієї людини.

Та частина мозку, де з’являються чудовиська, раптом ожила в голові О’Брайєна. Він відчув хаотичну присутність усіх найдивніших створінь і неправдоподібних химер. Йому видавалося, що він чує голос того, хто старший від всіх пращурів: «Стережися саду чудовиськ, де росте дерево з подвійним плодом. Стережися диявольського саду, де помер чоловік з двома головами». І знову ганебні символічні форми проходили крізь дзеркало його ірландської душі, та сфранцужений розум був дуже пильний, і він слідкував за старим священиком не менш уважно й недовірливо, ніж решта присутніх.

Отець Бравн врешті повернувся до всіх і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в тіні. Та навіть у цій тіні вони могли побачити, що воно бліде, як у мерця. Однак він висловлювався доволі розсудливо, так ніби на землі й не було цих кельтських душ.

— Джентльмени, — сказав він. — В саду знайшли тіло не якогось невідомого Беккера. І взагалі там не було нікого чужого. Всупереч раціоналізму доктора Сімона я повинен ствердити, що Беккер був у саду лише частково. Подивіться сюди! — і він вказав на таємниче тіло. — Цього чоловіка ви ніколи не бачили.

Він швидко відсунув лисувату голову з залишками жовтого волосся, а на її місце поклав сиву голову. Поза всякими сумнівами, у всій повноті й завершеності вони побачили Джуліуса К. Брейна.

Тимчасом отець Бравн спокійно продовжував:

— Вбивця обезголовив свого ворога й кинув шаблю далеко за стіну. Він був достатньо розумний і не обмежився цим. Голову він також перекинув через стіну. Залишалось лише прикласти до тіла іншу голову, і всі вирішили (а вбивця наполегливо переконував вас у цьому на приватному дізнанні), що перед вами труп іншого чоловіка.

— Прикласти іншу голову! — витріщився О’Брайєн. — Яку іншу голову? Вони що, ростуть на кущах, чи що?

— Ні, — хрипло відповів отець Бравн, дивлячись на своє взуття. — Є лише одне місце, де вони ростуть. Вони ростуть в кошику під гільйотиною, біля котрої менш ніж годину до вбивства стояв шеф поліції Арістид Валантен. О, мої друзі, послухайте мене ще хвилину, перш ніж розірвати на шматки. Валантен — чесна людина, хоча божевілля — це спірна основа для чесності. Хіба ви ніколи не бачили божевілля в цих холодних сірих очах? Він зробив би все що завгодно, аби знищити те, що вважає християнськими забобонами. Він боровся за це, прагнув цього й ось тепер убив заради цього. До цих пір скажені мільйони Брейна розпорошувалися між багатьма дрібними сектами і порядок речей не порушувався. Та Валантен десь почув, що Брейн, як і інші легковірні скептики, схиляється до нашої Церкви, а це вже зовсім інша річ. Брейн міг допомагати збіднілій, але войовничій Церкві у Франції; він міг підтримувати навіть шість таких журналів, як «Гільйотина». Все висіло на волоску, і ризик подіяв на фаната, як полум’я. Він вирішив знищити мільйонера, і зробив це саме так, як міг здійснити свій єдиний злочин найвідоміший детектив. Він вилучив відрубану голову Беккера нібито для якихось кримінологічних досліджень і відвіз її додому. Потім відбулася остання суперечка з Брейном, котру лорд Гелловвей не дослухав до кінця. Після поразки в суперечці Валантен повів Брейна в свій таємничий сад, почав мову про фехтування, показав якийсь прийом з гілками і…

Переляканий Іван аж підскочив.

— Та ви божевільний! — верещав він. — Я вже йду до шефа, та я вас.

— Я й сам збирався піти до нього, — важко промовив отець Бравн. — Я мушу просити його, аби він зізнався в усьому.

Пропустивши пригніченого отця Бравна вперед, ніби супроводжуючи заручника або жертву, вони поспішили до кабінету Валантена.

Великий детектив сидів за столом, напевно, надто зайнятий своїми справами, і не помітив появи гостей. Вони чекали якусь мить, та щось в елегантній фігурі, котра була повернена до них спиною, змусило доктора кинутися вперед. Вистачило одного погляду й дотику, щоб помітити біля ліктя Валантена коробочку з таблетками й переконатися в тому, що він мертвий. На погаслому обличчі самовбивці була гординя Катона.

Дивні кроки

Якщо ви зустрінете члена особливого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий заходить до Вернон-готелю на щорічний урочистий обід, то, коли він зніматиме пальто, помітите, що його вечірнє вбрання зеленого, а не чорного кольору. Якщо у вас вистачить нахабства звернутися до нього і ви запитаєте у нього про це, то він, можливо, відповість, що одягається так, аби його не вважали офіціянтом. Ви відійдете, схопивши облизня. Та ніколи не розгадаєте таємницю, про котру варто розповісти.

Якщо (продовжуючи неймовірні припущення) колись ви зустрінете лагідного й працелюбного маленького священика на ім’я Бравн і запитаєте його, що він вважає найбільшою удачею свого життя, то, можливо, він вам відповість, що найбільш вдалим був випадок у Вернон-готелі. Саме там він запобіг скоєнню злочину і, можливо, врятував грішну душу лише тому, що прислухався до кроків у коридорі. Можливо, він навіть трохи гордиться своєю здогадливістю й умінням робити припущення і буде посилатися саме на них. Та оскільки це дуже малоймовірно, що коли-небудь вам пощастить зустрітися у вищому світі з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок» або опуститися до світу вбогости та криміналу, щоб знайти там отця Бравна, то я побоююсь, що ви ніколи не почуєте цієї історії, якщо я не розкажу її вам.

Вернон-готель, де «Дванадцять справжніх рибалок» збиралися на свій щорічний урочистий обід, був однією з тих установ, котрі можуть існувати лише в суспільстві олігархів, де здоровий глузд замінюють гарні манери. Це був єдиний готель, котрий приносив прибуток, відлякуючи, а не зацікавлюючи людей. У серці плутократії торгаші виявили більшу кмітливість і перехитрили своїх клієнтів. Вони створили стільки перепон, що їхні багаті й утомлені клієнти могли витрачати гроші й дипломатичні вміння, аби їх долати. Якби в Лондоні був такий фешенебельний готель, куди б не пускали людей, зріст котрих менше шести футів,[3] то вище товариство покірно б улаштовувало там обіди для велетнів. Якби існував дорогий ресторан, котрий з примхи власника працював би лише у вівторок увечері, то саме цього дня він був би завжди переповнений. Вернон-готель ніби випадково був розташований на розі площі в Бельгравії. Він був малий і не надто комфортабельний. Та його некомфортабельність розцінювали як достоїнство,