Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

У дверях він зупинився, ніби паралізований, захекано дихаючи, ніби щойно пробіг кілька миль, прагнучи встигнути понад усе. Вона збиралася усміхнутися. Щоб нарешті розлетівся на друзки той вираз нервового очікування на його обличчі, що завжди поєднувався з виразом дитячої радості від того, що Арманду прийшов вчасно, щоб застати її, ніжну, віддану, свою дружину. Вона силувалася усміхнутися, щоб дати йому зрозуміти, що більше ніколи не треба буде боятися через те, що можна не встигнути. Вона збиралася усміхнутися, щоб ніжно навчити його, що їй можна довіряти. Було даремно повчати їх ніколи не говорити про це: вони й не говорили, але придумали таку мову облич, на яких страх і довіра змінювали одне одного, і питання та відповіді доповнювалися в німому діалозі.

Вона хотіла усміхнутися. Це забрало певний час, проте вона збиралася усміхнутися.

Спокійна й ніжна, Лаура мовила:

— Повернулася, Арманду. Повернулася.

Немов йому годі було її зрозуміти, він скривив обличчя в підозрілій посмішці. Головним його завданням було наразі спробувати перехопити подих після бігу сходами, що завершився перемогою, адже Арманду не запізнився, бо ось вона сиділа, усміхаючись до ного. Так, немов йому годі було зрозуміти.

— Що повернулося? — запитав нарешті він незворушним голосом.

Проте поки Арманду лише намагався зрозуміти, на обличчі, де все сильніше проступала нерішучість, уже відобразилося розуміння, хоч і без будь-якої ознаки змін. Головним його завданням було виграти час і зосередитися на тому, щоб затримати подих. Це перестало являти собою будь-яку складність. Та раптом він із жахом усвідомив, що й кімната, і дружина випромінювали спокій і неквапливість. Навіть із більшою підозріливістю, ніби він мав зараз розсміятися над чимось цілковито абсурдним, Арманду намагався не видавати себе через вираз обличчя, з яким він обережно дивився на свого майже ворога. І він не міг припинити дивитися на те, як вона сиділа з руками, схрещеними на колінах, тихо, як світлячок, всередині якого палає світло.

У невинному погляді карих очей можна було вловити невинне збентеження через нездатність чинити опір.

— Що повернулося? — зненацька різко запитав він.

— Я не змогла втриматися, — промовила Лаура, й остання нотка жалю до чоловіка пролунала в її голосі; останнє прохання пробачити їй, що вже змішалося з гордовитістю майже довершеного усамітнення. — Не змогла втриматися, — повторила вона, з полегшенням вивільняючи жаль, який їй вдавалося втримати, докладаючи зусиль, до його прибуття. — Це все через троянди, — скромно сказала Лаура.

Немов намагаючись закарбувати цю мить, Арманду усе ще пробував зберегти той вираз звільнення на обличчі; так, немов фотограф попросив його продемонструвати лише обличчя, а не душу. Він відкрив рот, і мимохіть на його обличчі з’явився комічний вираз, який він використовував, аби приховати збентеження, прохаючи керівництво про підвищення зарплатні. Далі він відвів погляд, знітившись через безсоромність дружини, яка сиділа там, розстібнута й безтурботна.

Аж тут напруга розтанула. Його плечі опустилися, риси обличчя проступили назовні, й він розслабився під неймовірною важкістю. Арманду дивився на неї зістаріло й зацікавлено.

Вона сиділа у своєму домашньому платтячку. Арманду знав, що вона зробила все можливе, аби не бути світлою й недосяжною. Дивився на неї з острахом і повагою. Зістарілий, втомлений, зацікавлений. Але їй не було чого сказати. З дверей він дивився на дружину, яка сиділа на дивані, не опираючись, знову зосереджена і спокійна, немов у потягу.

У потягу, який рушив від нього.

З Днем народження

Родина поволі збиралася. Ті, хто належав до родини Оларії, були напрочуд добре вдягнені, оскільки знали, що відвідини також означали квиток до Копакабани. Невістка Оларії з’явилася вбраною в сукню кольору моря, прикрашену блискітками, з тканини, що виставляла напоказ її живіт, неоперезаний паском. Її чоловік не з’явився з очевидних причин: він не хотів бачити братів. Проте відправив свою дружину, щоби не обривати геть усіх зв’язків — і вона завітала в найкращій своїй сукні, щоби показати, що не потребувала жодного з них, у супроводі трьох дітей: дівчат-крихіток, вбраних у дитячі суконьки з рюшами рожевого кольору й накрохмаленими спідничками, і хлопчика, затиснутого у своєму новому костюмі з краваткою.

Коли Зільда — дочка, з якою мешкала іменинниця — розставила стільці вздовж стін, як на святі, де очікують на танці, невістка Оларії, стримано привітавшись із власниками будинку, опустилася на один із них і замовкла, стиснувши губи відповідно до свого ганебного становища. «Я прийшла, щоби й надалі приходити», — сказала вона Зільді й одразу ж відчула себе ображеною. Дві дівчинки в рожевому і хлопчик із зачесаним волоссям і в жовтому костюмі не розуміли, як варто поводитися, стали поруч із матір’ю, вражені її сукнею з блискітками і кольору моря.

Потім приїхала невістка Іпанеми з двома онуками й нянею. Чоловік мав приїхати пізніше. Й оскільки Зільда — єдина жінка з-поміж шести братів і єдина, хто — це тривало вже багато років — мала час і місце, щоби вшанувати іменинницю, — оскільки Зільда крутилася на кухні, допомагаючи служниці закінчити оздоблення тефтелей і сендвічів, у кімнаті лишилися: чванлива невістка Оларії зі своїми дітьми і з неспокійним серцем; невістка Іпамени, яка сиділа на стільці і вдавала, немов опікується дитиною, щоби не переткнутися з невісткою Оларії поглядом; звичайнісінька лінива няня з відчиненим ротом.

На чільному місці сиділа іменинниця, якій сьогодні виповнювалося 89 років.

Господиня Зільда зарано накрила на стіл, що ряснів барвистими паперовими серветками й картонними паперівками на честь свята. Під стелею розлетілися повітряні кульки з написом «З Днем народження!» на деяких із них. У центрі — величезний солодкий торт. Щоби наблизити подію, вона прикрасила стіл одразу ж після обіду, розставила стільці попід стінами і відправила дітей гратися до сусідів, щоби вони нічого не чіпали.

І, аби наблизити час, вона після обіду одягла іменинницю. Пов’язала їй стрічку навколо шиї і почепила брошку, трохи напирскала на неї одеколон, аби трохи приховати старечий запах, і посадила її за стіл. І вже упродовж двох годин іменинниця нерухомо сиділа на чільному місці в мовчазній кімнаті, час від часу поглядаючи на кольорові серветки й зацікавлено спостерігаючи за тим, як та чи та кулька здригалася від руху машин. Й іноді її проймав гнітючий сум; особливо, коли захоплено й безсило спостерігала за мухою, що кружляла навколо торта.

Аж доки о четвертій годині не прибули невістка Оларії, а потім і невістка Іпанеми.

Коли невістка Іпанеми подумала про те, що більше й хвильки не витримає навпроти невістки Оларії, яка, зосередившись на образах у минулому, наразі не збиралася відводити викличного погляду від невістки