Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

передусім, не для того, аби вона просто «була». Це не мало обов’язково бути щось гарне. Гарним речам бракувало того, що збурює в тобі бажання віддавати. Не треба лишатися з чимось настільки прекрасним, як оце, що зберігалося в ідеальній тиші в глибинах серця. (З іншого боку, якщо вона не віддасть троянд, ніхто у світі ніколи не дізнається, що вона хотіла віддати їх, хто б тоді про це довідався? Було неймовірно легко тримати їх на відстані витягнутої руки, але хто б тоді про це довідався? Та вони належали їй, і ніщо б не змінилося, і ніхто б більше про це не заговорив...).

А потім? А що потім? — поцікавилася вона стривожено.

Отже, ні. Що треба було зробити, так це загорнути їх і відправити негайно, не зосереджуючись на задоволенні; розчаровано загорнути їх і відправити; і лишитися без них розгубленою. Ще тому, що кожен мав дотримуватися певних істин, її думки повинні були мати зв’язки між собою: якби вона раптово вирішила відправити квіти Шарлотті, то мала б триматися свого рішення і віддати їх. Бо ж ніхто за мить не змінює думок.

Але будь-хто може пошкодувати про це! — запротестувала раптом Лаура. Бо чи не тієї миті вона зрозуміла, наскільки прекрасні троянди, коли узяла їх у руки, адже саме тоді вона вперше подумала про це, саме коли взяла їх , зрозуміла, які вони гарні. Чи трохи раніше? (І навіть якщо вони належали їй). І лікар поплескав її по спині і сказав: «не намагайся вдавати, що ти почуваєшся добре, бо ти й так почуваєшся добре», а потому — відчутне поплескування по спині. Це означає, що вона не мала шукати зв’язків, вона не мала нікому нічого доводити, і вона могла залишити собі троянди. (До того ж — до того ж! — вони належали їй).

— Вони готові? — запитала Марія.

— Готові, — здивовано відповіла Лаура.

Вона подивилася на несміливі квіти, що тримала у руці. Вони мали відсторонений вигляд у своїй довершеній красі.

У своєму довершеному спокої троянд. Те кінцеве призначення: квітка. Та остання нотка вдосконалення: світлий спокій.

Немов залежна, вона жадібно втупила погляд у привабливо довершені квіти, спостерігаючи за ними з сухістю в роті.

Потім вона таки загорнула стебла в шипах у шовковий папір: повільно, суворо. Вона так захопилася, що лише після закінчення процесу зауважила, що Марія вже вийшла з кімнати — і вона лишилася сам на сам зі своєю героїчною пожертвою. З болем поглянула на них із відстані витягнутої руки, і в роті її ще більше посилились сухість, заздрість і бажання. Але вони належать мені, сказала вона, глибоко налякана.

Коли Марія повернулася і взяла букет, Лаура пристрасно й жадібно стиснула руку, на хвильку затримавши в ній троянди — вони прекрасні й належать мені, це перша прекрасна річ, річ, що належить мені! І це чоловік наполягав, не я хотіла їх купити! Це була доля! Лише раз! Лише разочок, і, клянуся, ніколи більше! (Вона могла принаймні вирвати одну троянду для себе, лише це: троянда для себе. І лише вона про це знала б, і ніколи більше, о, вона поклялася собі, що ніколи більше не зазіхатиме на довершеність, ніколи більше!).

А наступної миті, без жодного переходу, без жодної перешкоди — троянди опинилися в руці служниці, вони більше не належали їй, як лист, який вкинули в поштову скриньку! Тепер було неможливо повернути його чи видряпати слова! Немає сенсу кричати: це не те, що я хотіла сказати! Вона залишалася стояти з порожніми руками, але її вперте, злісне серце й досі намовляло: «ти можеш перехопити Марію на сходах, ти добре знаєш, що можеш, ти можеш вихопити троянди з її рук і вкрасти». Адже забрати їх зараз означало вкрасти. Вкрасти те, що належало їй? Це було б тим, що вчинила людина, яка не відчуває жалю до інших: вкрасти те, що законно належало їй! О Боже, допоможи. Ти ще можеш усе повернути, сердито наполягала вона. А потім вхідні двері зачинилися.

Вхідні двері зачинили.

Лаура повільно і спокійно присіла на диван. Не відкидаючись на спинку. Просто, аби перепочити. Ні, вона не злилася, зовсім не злилася. Але джерельце образи в очах зробилося більшим і глибшим. Вона подивилася на вазу. «Де мої троянди», — тихо вимовила Лаура.

Їй бракувало троянд. Вони лишили незаповнену порожнечу всередині. Коли витираєш стіл, за найчистішим місцем можна визначити, скільки навколо було пилюки. Троянди залишили в ній найчистіший безсонний слід. У її серці бракувало саме тієї троянди, яку вона могла взяти для себе, нікому не заподіявши шкоди. Бракувало найбільше.

Правду кажучи, що значить, бракувало. Нестача, що заповнювала її, — немов світла пляма. Також навколо місця, позначеного трояндами, зникала запилюженість. Центр утоми розкрився в колі, що дедалі збільшувалося. Так, немов вона не попрасувала сорочки Арманду. А для очищення потрібні були троянди. «Де мої троянди», — болісно поскаржилася вона, розправляючи спідницю.

Як у чорний чай додається крапля лимону і чай потроху світлішає, так і її втома потроху очищалася, відступала. Хоча, власне, і не було втоми. Так само, як починає світитися світлячок... Оскільки більше вона не відчувала втоми, то захотіла піднятися й одягнутися. Настав час починати.

Проте вона на мить застигла з пересохлими губами, намагаючись уявити троянди. Це було неважко.

Навіть добре, що вона не була втомлена. Так відчуватиме себе свіжішою до вечері. Чому б не почепити на справжній мереживний комір медальйон? Той, який майор привіз із війни в Італії. Він би довершив декольте. Коли вона буде готова, почує, як ключ Арманду повертається у дверях. Їй треба було збиратися. Але ще рано. Насилу долаючи опір свого тіла, вона затримувалась. Було пізно. Був дуже красивий вечір. Щоправда, це вже був не вечір.

Була ніч. З вулиці лунали перші звуки темряви, і з’являлися перші вогні. Ключ зі знайомим звуком проник у замкову щілину.

Арманду відчинив двері. Натиснув на кнопку увімк­нення світла. І раптом у дверному отворі освітилося те вичікувальне обличчя, яке він намагався приховати, але більше не міг стримувати. Він затамував подих, і на обличчі з’явилась посмішка неймовірного відчаю. Ніколи не сподівався, що Лаура зрозуміє ту ніякову посмішку полегшення. Полегшення, яке, напевно, разом із поплескуванням по спині, давало знак її чоловікові: ховатися. Але для серця жінки, переповненого відчуттям провини, було справжньою нагородою дарувати чоловікові ту радість і спокій, освячені рукою суворого священника, який дозволяв істотам відчувати лише смиренну радість, а не намагатися наслідувати Христа.

Ключ повернувся в замку, темна неотесана фігура