Читати книгу - "Містична річка"

Саме тоді він уперше й наблизився до Кейті, щоб почати з нею розмову. Господи, це було лише рік тому! А йому іноді здавалося, що відтоді минуло вже десять років, а коли й — що тільки хвилина. Кейті Маркус. Авжеж, він знав про неї; усі в поблизькій місцевості знали про Кейті. Вона була надто гарна. Однак мало хто знав її по-справжньому. Краса іноді впливає так на людей. Вона відлякує вас, примушує триматися від неї на відстані. У житті відбувається не так, як у кіно, де камера показує, ніби краса кличе вас до себе. У реальному світі краса неначе зводить паркан навколо себе.

Але Кейті від того першого дня, коли прийшла на будівельний майданчик разом із Боббі О’Доннелом, а потім він покинув її там, бо з кількома своїми хлопцями мусив податися в протилежний кінець міста в якійсь нагальній справі й покинути Кейті, так ніби її ніколи й не було з ними, — від того першого дня вона була така проста й природна; вона крутилася біля Брендена, коли він фарбував дах, ніби була його замовницею. Вона знала, як його звуть, і сказала йому:

— Як такий пристойний хлопець, як ти, Брендене, погодився працювати на Боббі О’Доннела?

Його ім’я злетіло з її вуст так, ніби вона промовляла його щодня. Бренден, який стояв навколішки на краю даху, мало не знепритомнів і не впав униз. Атож, мало не знепритомнів. Без жартів. Ось як вона на нього вплинула.

І завтра, щойно вона зателефонує йому, вони поїдуть звідси. Поїдуть назавжди.

Бренден ліг на спину на своєму ліжку та уявив собі її місячне обличчя над собою. Він знав, що заснути не зможе. Він надто накручений. Але він нічого не має проти. Він лежав, а Кейті плавала над ним і всміхалася, і її очі сяяли над ним.

Увечері після роботи Джиммі Маркус і його шуряк Кевін Севідж зайшли до бару випити пива й тепер сиділи біля вікна й дивилися, як діти на вулиці грають у хокей. Там було шестеро хлопчаків, і вони змагалися з темрявою, яка вже поглинула їхні обличчя. Бар стояв на бічній вулиці, там де раніше були скотні двори, що робило місцевість зручною для хокею, бо машини тут майже не їздили, але незручною для нічної гри, бо протягом останніх десятьох років ліхтарі тут не світилися.

З Кевіна був добрий товариш, небалакучий, як і Джиммі, тож вони сиділи й цмулили своє пиво, слухаючи скрипіння гумових підошов та удари ключок по м’ячу, а іноді й звуки дзвінких ударів, коли тугий гумовий м’яч влучав у щось металеве.

У тридцять шість років Джиммі Маркус полюбив тишу своїх суботніх вечорів. Він не мав потреби відвідувати галасливі набиті народом бари, де лунають п’яні розмови. Минуло тринадцять років відтоді, як Джиммі вийшов із в’язниці, й тепер він мав невелику крамничку на розі вулиці, а вдома дружину й трьох дочок і вірив, що бешкетний хлопчак, яким він колись був, перетворився на чоловіка, який любить розмірений ритм життя — повільно цмулити пиво, робити ранкову прогулянку, слухати по радіо репортаж про бейсбольну гру.

Він виглянув надвір. Четверо дітлахів припинили гру й пішли додому, але двоє залишалися на вулиці, розчинившись у темряві й далі б’ючи ключками по м’ячу. Джиммі ледве міг розрізнити їхні постаті, але відчував їхню бурхливу енергію в ударах ключок і в шаленій біганині.

Він мав знайти собі якусь раду… цей юнацький азарт. Коли Джиммі був хлопчаком — та, хай йому чорт, майже до двадцяти трьох років, — ця енергія диктувала йому майже кожен його вчинок. Але потім… потім він навчився давати їй раду. Відкладати її кудись убік.

Його найстарша дочка Кейті перебувала тепер десь на середині цього процесу. Дев’ятнадцять років із лишком, красуня, усі її гормони нуртували. Але останнім часом він завважив, що в доччиній поведінці з’явилася якась грація. Він не знав, звідки вона взялася. Деякі дівчата граційно набували жіночості, інші залишалися дівчатами довіку. Проте в Кейті несподівано з’явився якийсь незвичайний спокій, навіть умиротворення.

Сьогодні в крамниці, коли вже йшла, вона поцілувала Джиммі в щоку й сказала: «Бувай, тату!» Через п’ять хвилин Джиммі завважив, що досі чує її голос у своїх грудях. Це був голос її матері, зрозумів він, трохи нижчий і довірливіший, аніж мала його дочка раніше, й Джиммі замислився, коли ж це він оселився в доччиних голосівках і чому сам досі його не помічав.

Голос її матері. Її матері, яка померла чотирнадцять років тому й повернулася до Джиммі в образі їхньої дочки. Вона тепер жінка, Джиммі. Вона виросла.

Жінка. О, Боже! Як це сталося?

Дейв Бойл не мав наміру кудись іти того вечора.

Це був звичайний суботній вечір після тривалого робочого тижня, але Дейв досяг того віку, коли субота мало чим відрізнялася від вівторка й пити в барі не здавалося йому чимось приємнішим, аніж пити вдома. Удома принаймні не треба думати про повернення.

Тож згодом, коли все вже сталося, він казав, що тут не обійшлося без втручання Долі. Доля втручалася в Дейвове життя й раніше — здебільшого в поганому розумінні, — проте він ніколи не мав відчуття, що вона його кудись спрямовує, Доля, як велося, діяла безсистемно й плутано. Так ніби вона сиділа десь у хмарах, а хтось її запитував: «Доле, тобі нудно сьогодні?»

«Та трохи, — відповідала Доля, — але чому б мені не розважитися й трохи не поскубти Дейва Бойла? Ну, що я вигадаю тепер?»

Отже, Дейв міг упізнати Долю, коли та навідувала його.

Можливо, того суботнього вечора Доля святкувала свій день народження або щось таке, вирішивши дати друзяці Дейвові Бойлу перерву, дозволити, щоб він випустив трохи пари, не відповідаючи за наслідки. Доля ніби сказала йому: «Ну ж бо, Дейве, завдай удару. Обіцяю тобі, що цього разу не буде удару у відповідь». Так буває, коли запасному футболістові, який ніколи не виходить на гру, раптом дозволяють бити пенальті. Бо ж це ніколи не