Читати книгу - "Зібрання творів"

його трудним риданням хлібороба

(чуття ж землі — як виболілий сон

і призабутий).

О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?

І десь побіля нас уральська річка

та сосни (ті, що соснами зовуться),

та тиша (ледве врунами зійшла).

А пам'ятаєш? Так багато губим

за пам'яттю: колись переінакшить

з нас кождого. А треба пам'ятати?

А треба пам'ятати. Пам'ятай.

Палахкотів намет. Палахкотіли

в нас спомини, немов півні червоні,

а кедрові шишки, ще недозрілі,

не тріскали — чаділи на вогні.

І зорі в фіолетовому небі?

Ще ти казав: це колір божевілля

і судної доби. Немає суду,

та вже заходить щось. Немов на дощ.

Півнеба гоготіло в наші душі.

Земна півкуля брижилась од жару,

і півдуші ті спогади приспали,

і півсебе услід за сном пішло.

Що то було? Не знаю. Що то буде —

не відаю. Але не раз питаю

Розлучної, Далекої, Німої:

до тебе навіть миті вистає?

Тоді нащо літа? Навіщо спади

з лиця і з досвіду? І мить навіщо

скрадлива: вганяє у дитинство,

неначе цвях у дошку гробову?

Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню

самонародження, ввійшла у тінь,

і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь

круті гамує голосіння. Тінь

підводиться. Гострішає. Чорніє.

… був час географічних відкриттів,

і день стелився, ніби самобранка:

коли благословлялося на світ

мені малому,

коли найперші кроки

проходячи, двоївся і троївсь,

сто сонць роїлось,

як джмелів лапатих,

і терлись зорі

крем'яхом сухим.

Долоні квітли,

пелюстками серця

довірливо розпізнавався край.

І читанкою,

пам'ятною й досі,

шахтарське тепле селище було.

Пригадую — мене веде за руку

щаслива мати. Повз двори проводить,

де глухо падають, заповнюючи тишу,

червоні яблука (їх звали циганками).

Чого мені червоні дарували

в дитинстві завжди? Щоб я відчував,

чим пахне і земля і людська кров?

Так само пахли соняшники пізні.

І бджоли пахли так. І сльози — так.

За цілу ніч

склепить несила очі.

І цілу ніч

мовчазна простоїть

при узголів'ї привидом скорботним

і на чоло гарячу покладе

натруджену правицю,

щоб не заснув,

щоби не міг заснути,

а вдосвіта зникає.

А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною.

Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною,

як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крила

на райські дні —

і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені.

Від рання дощ. Від сну, від ночі,

від узголів'я — дощ і дощ.

Ридання шиб і ринв. А хоч —

ридання матері пророче.

І розпросторених світань

сумна імла підводить крила

обвислі. А звести несила,

а заборони темну грань

переступити безборонне —

то понадмірний, смертний гріх.

Непам'яті лапатий сніг

спішить і пішо і комонно.

Колись обридне вічна веремія

і схочеться до сну. Аби не гибіть,

не вижидати черги сподіванням.

Зізнайся: переможений — це ти.

Пригадуєш? — так ясно починалось,

важке подзвіння билось об піддашшя,

соломою ушите. Верби ридма

благочестиво гнулися до ставу,

і день крутивсь і терпко пах, неначе

ще надзелень розтовчений горіх.

Отак дитинство в жилах трепетало.

Тугі котились дзвони, як морелі,

а ти смичком вимахував зухвало,

немов спудей, що полишивши бурсу,

граматику на мандри поміняв.

О Господи! Так ясно починалось!

Дороги валували, як собаки,

на плесах пісні зайчики скакали,

а ти білів трикутником надії,

корабликом, загубленим між хвиль.

Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючих

над літеплом ставка. Горіли сосни

чорнясто-жовтим мерехтом. Калина

біліла так і бігла так од плоту,

що ледь побачиш — зашпори зайдуть.

І так тобі нещастя бракувало.

Ти звав його. Ти думав — молодий

упорається. Бо могутня шия

кріпацького поріддя не зігнеться

аби там що. Пригадуєш? — Було.

Тепер минуло все. Відбігло серця,

мов спаленої хати відбігають

пси найвірніші. Й ти за всім минувся.

А втечі посвисти — натомість крил.

(Наївний хлопче! Вікове страждання —

такий пекельний німб, що душі палить.

Збагни — і вмри. Безсилістю своєю,

розп'яттям чи зненавиддю — помри.)

Тепер набридло все. Немає стерпу.

Десятою дорогою обходить

тебе життя. Полишений в обозі

себе — колишнього, сиди і жди:

десь, може, промайне, мов тінь утекла,

ти — справжній. Це лишилося одне.

Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,

не мучитись, не проклинати долі,

не ображаючи життя. Пізнай,

що чесність смерти — то жива чеснота,

що вмер — і закінчилося. Двобій

ти не програв. Ти вибув, бо не зміг

миритися, коли краплена карта

пішла до гри. Коли ножа у спину

стромляє супротивник. Коли він

на посміхи бере твоє лицарство

і каже: ти ніщо. Не всемогутній,

а всепокірний перед диким звіром,

ім'я якому — Правда і Любов.

— То ти з любов'ю бився?

— Так, з любов'ю.

— І правду поневажував?

— І так.

— Хоч палить тебе гріх?

— Не гріх, а гнів.

— На кого гнів? На мене теж?

— На тебе.

Скажи, пощо мені подарував

цей світ, якому я заприсягався

служить до скону. Нащо передрік

ці болі самозречення в хвилину,

коли я вже самим собою став?

Це все гевонські кпини! І невже

для того, щоб мої забравши сили,

обранити зневірою, котрої

не пережити? Все своє життя

я дав тобі. Ти ж повернув його

супроти мене. Бо за смерть — життя

стає на цьому світі. Як я жив,

питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,

лиш прориваючись крізь грати заборон

(світ білий — заборонений!) Прожити

на всіх кінцівках, ба й на