Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

За кілька хвилин, після ніжного, такого солодкого поцілунку, ми вже сидимо в машині. На жаль, забути про те, що ще не так давно сталося, мені не вдається. Я боюся, що після моєї втечі влаштує мені мама. Що на мене чекає сварка — тут і сумніватися нічого. Але крім цього… Продасть байк? Хоча ні, спершу вона казала, що картку заблокує. Але навряд чи цим усе обійдеться. Заборонить мені десь виходити? В універ я все одно мушу їздити, а після цього — не буде ж вона мене ловити вулицями? А я не збираюся беззаперечно виконувати її накази. Я маю право на власне життя.

Якоїсь миті, вирвавшись із думок, зауважую, що ми з’їжджаємо з головної дороги й повертаємо в бік лісосмуги. Я ніколи там не була, не знаю, що в тій частині міста знаходиться. Але в цю мить мені абсолютно байдуже, куди мене везе Свят. Як це не дико звучить навіть у моїх думках, я довіряю йому більше, ніж рідній матері. В нього немає причин робити мені щось погане. А якщо він хоче мене кудись завезти й… Мені так гірко й погано, що я навіть опиратися не буду. Хай робить, що хоче. Я почуваюся наче мертвою зсередини.

Коли автомобіль зупиняється, намагаюся в темряві розгледіти, де ми опинилися. Не від страху, а просто стає цікаво, куди й для чого Свят мене привіз. Крім дерев і кущів нічого навколо не бачу. Чоловік виходить з автомобіля, відчиняє багажник, щось звідти дістає, потім відчиняє дверцята з мого боку й простягає руку. Без вагань приймаю її й вибираюсь назовні, мигцем звернувши увагу, що в руках у Свята якась велика ганчірка чи що. Тримаючи мене за руку, він іде далі в хащі, я крокую слідом, як покірне телятко. А за кілька сотень метрів бачу невелике озеро…

Він привіз мене до озера?..

Поки я ошелешено витріщаюсь на поверхню води, нарешті остаточно усвідомивши, що якби цей чоловік був якимось маніяком, він би точно не привіз мене в таке гарне місце, Свят накидає на мої плечі плед, сідає на, вочевидь, навмисне тут залишене бревно, і тягне мене до себе на коліна. Опускаюсь — і опиняюсь на додачу до дбайливо накинутого на мене пледа в коконі його рук.

— Не сюди я планував тебе привезти, — порушує тишу тихим голосом, — але подумав, що навряд чи ти зараз захочеш в ресторан або в інше людне місце.

— Так, — киваю, відмерши, й обвиваю його за шию. 

Притулившись щокою до колючого обличчя, дихаю на повні груди ним. Відчуваю, як в той же час дихання чоловіка стає глибшим, важчим, як високо здіймаються його груди. Сподіваюся, це не тому, що я забагато собі дозволяю або ж йому щось не подобається. Просто мені добре з ним. І так хочеться, щоб хтось зрозумів, пожалів, підтримав. Можна й без слів, просто ось такими міцними обіймами.

Так хочеться, щоб мої відчуття щодо Свята не виявилися оманливими. Він такий… такий, що я б усю себе йому зараз віддала за цей прояв розуміння й підтримки. І з кожною хвилиною це відчуття безмежної вдячності лише зростає, витісняючи неприємні емоції й заміщуючи їх бажанням зробити щось таке, щоб він зрозумів, наскільки мені добре з ним і як сильно я ціную його простий, але дуже важливий для мене вчинок. 

Він не повіз мене кудись, де б я почувалася незручно, не почав чіплятися, як зазвичай це роблять хлопці чи не на першому побаченні, перевіряючи, наскільки ж ти зговірлива. Він поводиться серйозно, розважливо, і я вчергове переконуюсь, що не дарма мені подобаються старші чоловіки. А в конкретний момент — подобається саме Свят.

Ми сидимо так, обійнявшись, здається, цілу вічність, перш ніж Свят першим порушує цю ідилію. Відхилившись, зазирає в моє обличчя, хоча, звісно, майже нічого не видно.
Певне, він уже відсидів усе на твердому бревні, а ще я зверху на додачу.

— Відвезти тебе додому? Вже майже дванадцята, — каже, поглянувши на телефон.

Я барюся з відповіддю, тому що я не хочу додому. Тим паче за легендою я на вечірці на всі вихідні, тож повернутися можу аж в понеділок після пар. Але наскільки це розсудливо й що він про мене подумає, якщо я почну нав’язуватися? Точно нічого хорошого. Мабуть…

— Ну, я не поспішаю, — невпевнено видаю у відповідь. І одразу ж додаю про всяк випадок: — Але якщо тобі треба…

— Я теж не поспішаю, — перериває, позбавляючи мене потреби підбирати слова. — Але комарів годувати набридло, — сміється хрипко. — Якщо хочеш, поїхали до мене. 

І все. Більше нічого не додає, залишаючи мене додумувати саму, просто поїхати до нього чи поїхати і..? Залишаючи рішення за мною, згодна я на таке чи ні?

— Поїхали, — видихаю насилу, страшенно хвилюючись, чи не зіпсую цим рішенням усе. — Просто я з мамою посварилася й тому не хочу додому, — додаю навіщось. — Ну і я планувала ці вихідні провести за межами дому, з друзями, але… — замовкаю, бо сама не розумію, навіщо це кажу. Але пізно, слова назад не повернеш.

Свят відпускає мене, але спершу відчуваю легкий дотик його губ до кінчика свого носа. Не знаю, як це сприймати. Ніби нічого такого, але збентеження все одно виникає. І зростає все більше, коли ми підходимо до його машини, а потім їдемо. Знову в невідомому мені напрямку. 

Що б далі не сталося, але це рішення я прийняла сама. Тому я не збираюся ні про що шкодувати. Мені дуже подобається Свят, як ніхто ніколи не подобався. І краще я проведу цей час із ним, якщо вже так склалося, перш ніж повернуся до жорстокої реальності.