Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Коли ми добираємося до помешкання Свята, пізній час і емоційні потрясіння цього дня даються взнаки. Спати хочеться страшенно. А ще я розумію, що не знаю району, в якому ми опинилися. Проте звертаю увагу, що квартира в нього гарна, простора, сучасно обставлена. Явно не бідний…

Але не про те я думаю. Хоча не виходить не думати, бо в моїй ситуації це відіграє не останню роль. А ще не віриться, що все настільки ідеально. Втім, будь-якої миті це може змінитися. Ми на його території, ніхто не знає, де я. І він, найімовірніше, теж про це здогадується. Може зробити, що завгодно.

— Проходь, не соромся, — виводить мене зі ступору Свят, скидаючи взуття, і проходить вглиб квартири. — Їсти чи пити щось будеш? — чую голос і, роззувшись, іду на звук.

— Води можна? — запитую.

Свят набирає в чашку води з бутля й простягає мені. Зробивши кілька жадібних ковтків, повертаю чашку, ніяковіючи під його уважним поглядом. Дедалі більше накриває усвідомленням, що ми вдвох у закритому приміщенні, я його зовсім не знаю. А ще більше дивує те, що довіряю всупереч логіці. А ще до свого жаху розумію, що якщо Свят проявить ініціативу — я не заперечуватиму. Хай я здаватимуся легковажною, але не зможу. Надто мене тягне до нього.

— Точно їсти не хочеш?

— Ні. Я встигла повечеряти, перш ніж піти до тебе.

Втекти, насправді. І насправді я майже не їла, але й апетиту немає.

— Гаразд, зараз погляну, де тебе розмістити, — каже, після чого виходить із кухні.

Розгублено дивлюся вслід чоловікові, не до кінця розуміючи, про що він. Розмістити?..

За кілька хвилин Свят повертається. Зупинившись на порозі, киває, щоб шла за ним. Проводить до кімнати, з обстави якої роблю висновок, що вона, мабуть для гостей. Нічого зайвого: ліжко, тумбочка, шафа, дзеркало, пуфик — на цьому все.

— Якщо щось потрібно — сміливо кажи. Ванна кімната далі по коридору, можеш користуватися всім, що треба, єдине прохання — повертати все на свої місця. Якщо хочеш, можемо подивитися кіно, перш ніж лягати спати.

Стою невтямки дивлячись перед собою. На ліжку складена чиста постіль, ковдра, подушка. А ще рушник. І судячи з усього, спатиму я тут сама. Звідкись береться розчарування, хоча це правильно, це з його боку дуже… правильно. Але мені так хотілося…

— Ні, певне, і справді час спати. Дякую тобі. За все, — повернувшись до чоловіка, намагаюся максимально м’яко усміхнутися, але підійти, обійняти — не наважуюсь. Ніби стіна раптом між нами виросла. 

Я собі щось нафантазувала, та йому, певне, все це нафіг не потрібно. Я не потрібна. Просто порядність заважає послати мене до біса.

— Я радий допомогти, — теж усміхається, щоправда, вимучено. І тільки тоді до мене доходить, що він має втомлений вигляд, а тут я впала на голову зі своїми тихими істериками.

І, трохи згладивши напругу, яка розрослася всередині мене, Свят підходить і, накривши долонею мою потилицю, залишає короткий поцілунок в кутику рота.

Швидко впоравшись у ванній, щоб не здіймати галас і не заважати господарю відпочивати, повертаюся до виділеної мені кімнати. Свят же, встигла побачити, зник за дверима сусідньої спальні. Отже, він за стіною. Зовсім близько — і водночас абсолютно недосяжно далеко. Сукню вішаю в шафу, щоб не пом’ялася. Переодягнувшись у комплект із коротких шортиків та маєчки, які поклала в сумку, ще коли планувала на вечірку піти, застилаю ліжко й ховаюсь під ковдру, вкрившись із головою. Як на зло, спати тепер зовсім не хочеться. Намагаюся зрозуміти, чи не схибила. А якщо так — то в чому саме. Що я не так зробила?

Ніби все так, як має бути. У нас сьогодні було перше побачення, яке й побаченням складно назвати. А потім я напросилася до нього. Свят вчинив як порядний, хороший чоловік. Виділив мені окрему кімнату, поводиться гостинно, але… Ну він же дорослий чоловік, невже йому не хочеться більшого? Чому він навіть не натякнув, не спробував?

Кручуся з боку на бік, раз у раз пориваючись встати й піти до нього. Навіщо ці умовності? Хто вигадав, що все має бути саме так? Чому якщо дівчина проявляє ініціативу, її відразу клеймують легковажною? Кілька разів провалююся в тривожний сон і знову прокидаюсь. І знову кортить підвестися й піти до його кімнати, лягти поруч, а далі нехай буде, що буде.

Зрештою, змучена думками й сумнівами, я засинаю, коли на вулиці вже починає світати. А прокидаюся мало не по обіді. Перевіряю телефон — ні дзвінків, ні повідомлень. Яся думає, що я вдома, мама… вочевидь, їй начхати. Почуваюся млявою й розбитою, а поглянувши на себе в дзеркало — взагалі жахаюсь. Обличчя пом’яте, на голові чотрі-що. Прислухаюся до звуків у квартирі, але навколо цілковита тиша. Прихопивши сумку й рушник, крадуся до ванної кімнати. На щастя, вона вільна, тож, зачинившись, беруся приводити себе в нормальний вигляд. На це витрачаю близько години, проте, закінчивши, задоволена своїм віддзеркаленням. Прохолодна вода допомогла остаточно прокинутися, макіяжем приховала кола під очима, волосся розчесала й пригладила мокрими руками, щоб воно мали охайний вигляд.

А от показатися на очі Святу все одно страшно. А що як його взагалі вдома немає? Надто тихо.

Зрештою, опанувавши себе й відкинувши сумніви, йду на пошуки господаря квартири. Заразом і квартиру оцінюю. Крім кімнат, у якій спала я і Свят, ще знаходжу простору вітальню, двері якої відчинені. На кухні Свята немає, але є ще одна кімната, двері якої зачинені й звідти за кілька секунд я чую голоси. Голос Свята й ще один, з чого роблю висновок, що або там хтось є, або ж він із кимось розмовляє гучним зв’язком. Ну хоч не залишив одну, і на тому добре. Не наважившись влазити туди, куди не маю права, адже він явно працює, про справи розмовляє, йду до кухні, щоб випити кави й щось перекусити, якщо знайду що.

Відчинивши холодильник, прикидаю, чи не приготувати що-небудь. Продуктів вистачає, але готових страв не знаходжу. Омлет — занадто примітивно, а готувати я трохи вмію. Кажуть, шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, то чому б не спробувати прокласти цей шлях? Знайшовши всі потрібні інгредієнти, вирішую приготувати млинці. Для Свята — з шинкою та сиром, а собі — з шоколадом, баночку якого знайшла на дальній полиці. Сподіваюся, йому сподобається. Зважаючи на все, Свят живе сам, і якщо ці продукти в нього в холодильнику є, отже, він їх любить.