Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Чи пташині кубла, — сказав Едмунд.

— А мені здається, то три оберемки сіна, — висловив припущення Каспіан.

Та тут Ріпічип метнувся вперед, заскочив на стілець, потім на стіл — і побіг по ньому, вправно обходячи кубки, сільниці та піраміди з фруктів. Добігши до загадкових сірих горбків на краю, він подивився на них, помацав і крикнув:

— Битися вони не будуть!

Отоді всі підійшли ближче й побачили, що на стільцях сидять троє чоловіків, у яких, щоправда, впізнати людей було нелегко. Довгі сиві чуприни мало не повністю затуляли їм обличчя, бороди стелилися по столу, оповиваючись навколо ваз і джбанів, неначе дикий виноград навколо тину, й суцільною волосяною лавою падали зі стола на підлогу. А їхні кучми звисали зі спинок стільців повстю, від чого стілець з людиною здавалися єдиним цілим. Словом, усі троє майже всуціль складалися з волосся.

— Вони що — мертві? — вимовив Каспіан.

— Ні, сір, — оповістив Ріпічип, видобувши руку одного з бороданів з-під волосяної копиці. — Цей теплий, та й пульс б’ється.

— Цей теж живий. І третій також, — додав Дрініан.

— Та вони ж просто сплять! — здогадався нарешті Юстас.

— Ну, й довго ж вони спали, — покачав головою Едмунд, — коли в них повиростали такі бородяки!

— І спали, либонь, не простим сном, а зачарованим, — додала Люсі. — Я ще в морі відчула, що цей острів повнісінький чародійства. Хто знає, може, саме нам судилося розсіяти чаклунські чари.

— Спробуймо, — сказав Каспіан і заходився торсати найближчого зі сплячих бороданів.

Усім уже здалося, що він близький до мети, тому що бородань тяжко зітхнув і пробурмотів: «Годі пливти на схід. Повертай до Нарнії!» Та після цього заснув іще міцніше, схиливши голову на стіл, тож усі спроби добудитися нічого не дали. Із другим сталася та сама пригода: «Таке життя не для людей, — пробубонів він крізь сон. — Пливіть на схід, допоки зможете: за сонцем є земля». А третій лише промимрив: «Гірчиці, будьте ласкаві», — і знову нумо окунів ловити.

— «Повертай до Нарнії»? Так він сказав, еге ж? — запитав Дрініан.

— Атож, — сказав Каспіан. — Здається, наші пошуки завершилися. Хоча, про всяк випадок, гляньмо на їхні персні. Ага, ось їхні вензелі. Це лорд Ревільян. Це лорд Аргоз, а це лорд Мавраморн.

— Але ми не можемо їх розбудити, — згадала Люсі. — Як нам бути?

— Уклінно перепрошую, ваші величності, — промовив Рінс, — але чому б вам не обміркувати все це за столом? Адже не часто випадає нам таке частування!

— Нізащо у світі! — відрізав Каспіан.

— Авжеж, авжеж, — підтримали його матроси. — Тут на кожному кроці чародійство. Краще вже нам якнайшвидше повернутися на корабель.

— Поза всяким сумнівом, — поважно заявив Ріпічип, — лорди проспали цілих сім років через те, що почастувалися з цього стола!

— Я до цієї їжі нізащо не торкнуся! — вирішив Дрініан.

— Дивіться, як швидко сутеніє, — зауважив Райнельф.

— На корабель, час на корабель, — захвилювалися матроси.

— Напевне, їхня правда, — сказав Едмунд. — Сплячі можуть зачекати і до завтра. І коли вже нам не судилося скуштувати ці наїдки, то й ночувати тут нема чого. Місце й справді якесь чаклунське…

— Щодо матросів я цілковито згоден з королем Едмундом, — мовив Ріпічип. — Та особисто я збираюся сидіти за цим столом до самого світанку.

— Але чому, скажи, будь ласка? — вразився Юстас.

— А тому, — відповів миш, — що не буде мені прощення, якщо я повернуся до Нарнії, не скуштувавши через свою легкодухість найбільшої пригоди, яку мені дарує доля!

— Я залишаюся з тобою, Ріпе! — зробив крок уперед Едмунд.

— І я також, — оголосив Каспіан.

— І я, — розхрабрилася Люсі.

Юстас теж вирішив залишитися. І слід сказати, що це був дуже сміливий, як для нього, вчинок. Адже, на відміну від решти, він, доки не потрапив на «Зоряного мандрівника», ніколи не читав і навіть не чув про чаклунство й тому відважитися на нічліг у цьому місці йому було найважче за всіх.

— Дозволю собі просити вашу величність… — почав був Дрініан.

— Ні, мілорде, — перебив його Каспіан. — Ваше місце на кораблі, й до того ж ви весь день трудилися не складаючи рук, а ми відпочивали.

Вони ще довго сперечалися, та врешті-решт Дрініану довелося підкоритися. Поки він у присмерку вів матросів до берега, усі, окрім хіба що безстрашного миша, відчували в животі зрадливий холодок.

Розсаджувалися не поспішаючи, і ви, либонь, здогадуєтеся чому. У всіх на гадці було одне й те саме, хоча ніхто не висловлював цього вголос. Вибір і справді був не з приємних: або просидіти всю ніч поруч із цими бороданями, хоча й живими, та якось наполовину, або примоститися від них подалі, а проти ночі й зовсім втратити з очей і думати-гадати, чи не оживуть вони саме опівночі? Ні, про це ліпше було не помишляти!

Не один раз обійшли вони навколо стола, маючи гадку: «Може, тут? А може, трохи далі? Чи з іншого боку?» Та ось, усі сіли десь посередині, але ближче таки до сплячих, ніж до протилежного краю.

Було близько десятої вечора, і довкола стало зовсім темно. На сході зайнялися уже знайомі нові сузір’я. Правда, Люсі були б милішими її старі знайомі — сузір’я Корабля, Леопарда та інші оздоби нарнійського неба.

Усі укуталися у плащі й принишкли, буцімто на щось чатуючи. Правда, спершу вони силувалися зав’язати невимушену розмову, та вона чомусь не в’язалася. Отож так вони сиділи та сиділи, і чути було лише шурхіт прибою.

Наступні декілька годин видалися їм вічністю. Та приспіла хвилина, коли всі раптом стрепенулися і зрозуміли, що все ж на якийсь час здрімнули. Зорі вже перемістилися по небесному склепінню, а саме небо було чорне-пречорне, і лише на сході вгадувалася сіра смужка. Усім було холодно, від довгого сидіння руки-ноги заніміли, і до того ж від спраги пересохло в горлі. Та ніхто не прохопився жодним словом, бо саме цієї миті всі відчули: щось відбувається.

Перед ними, за колонами, проступав невеликий пагорок. І ось просто-таки посеред його схилу відчинилися двері, і в дверному прорізі з’явилося світло; звідти хтось вийшов, і двері відразу зачинилися. Невідомий, видно, ніс у руках якийсь світильник, та вони не розбирали нічого, окрім самого цього вогника. Силует повільно наближався — і нарешті зупинився біля самого столу, якраз навпроти них.

Тепер вони розгледіли: це була висока дівчина в довгому світло-голубому вбранні. Золотаве волосся спадало їй на плечі. І, заледве побачивши її, вони збагнули, що таке справжня