Читати книгу - "Інститут"

— Алло? Це Тім чи Люк?

— Це Люк. Слухайте мене, я поясню, як усе буде.

4

Каліша загубилася в дуже великому будинку й уявлення не мала, як вибратися, бо не знала, як туди потрапила. Вона була в коридорі, схожому на коридор житлового крила Передньої половини, де вона якийсь час мешкала, перш ніж її забрали, щоб угробити мозок. Лише цей коридор був облаштований комодами й дзеркалами з вішалками для пальт і чимсь схожим на слонячу лапу, наповнену парасолями. Там стояв приставний столик із телефоном, подібним до телефона вдома на кухні, і він дзвонив. Каліша підняла слухавку і, не в змозі сказати те, що її вчили говорити з чотирьох років («Дім Бенсонів»), просто промовила:

— Алло.

— Hola? Me escuchas? — Голос дівчинки, слабкий і перериваний шумом, ледве чутний.

Каліша знала, що означає hola, бо рік учила іспанську в середній школі, але її бідний словниковий запас не містив escuchas. Проте вона знала, що дівчинка має на увазі, й усвідомила, що це сон.

— Так, ага, я тебе чую. Де ти? Хто ти?

Але дівчинки вже не було.

Каліша поклала слухавку і пішла далі коридором. Вона зазирнула в щось схоже на ігрову кімнату зі старого кіно, тоді в бальну залу. Підлога там була з чорно-білих квадратів, які нагадали їй про те, як Люк із Ніком на майданчику грали шахи.

Задзвонив ще один телефон. Вона кинулася швидше й потрапила в гарну сучасну кухню. На холодильнику були розклеєні зображення, магніти і наліпки з написами «ГОЛОСУЙ ЗА БЕРКОВІЦА!». Вона сном-духом не відала, хто такий Берковіц, проте розуміла, що вона в нього на кухні. Телефон висів на стіні. Цей був більший за поперед­ній, точно більший за телефон на кухні Бенсонів, майже як іграшковий. Але він дзвонив, тож вона підняла слухавку.

— Алло? Hola? Мене звати — me llamo — Каліша.

Але це була не іспанська дівчинка. То був хлопчик.

— Bonjour, vous m’entendez? — Француз. Bonjour — це французька. Інша мова, те саме запитання, і цього разу кращий зв’язок. Не набагато, але трохи.

— Так, ві-ві, я тебе чую! Де…

Але хлопчик зник, після чого задзвонив інший телефон. Каліша кинулася через комору в кімнату з солом’я­ними стінами і підлогою зі спресованої землі, більша частина якої була вкрита кольоровим в’язаним килимом. Це було останнє пристанище африканського воєначальника-втікача Баду Бокасси, якому перерізала горло одна з коханок. Хоча насправді його вбила група дітей за тисячі миль від цього місця. Лікар Гендрікс махнув чарівною паличкою — яка суто випадково була дешевим бенгальським вогником з Четвертого липня, — і містер Бокасса помер. Телефон на килимі був ще більшим, ледь не з настільну лампу. Щоб підняти слухавку, довелося піднатужитися.

Ще одна дівчинка, цього разу голос лунав чітко, як дзвіночок. Що більший телефон, то чіткіші голоси, здається.

— Zdravo, čuješ li me?

— Так, я добре тебе чую, що це за місце?

Але голос замовк, а задзвонив інший телефон. Той був у спальні з канделябром і завбільшки з ослінчик для ніг. Слухавку їй довелося підняти обома руками.

— Hallo, hoor je me?

— Так! Звісно! Звичайно! Не мовчи!

Він замовк. Гудка не було. Просто зник.

Наступний телефон розташовувався в сонячній кімнаті з величезною скляною стелею, і він був завбільшки зі стіл, на якому стояв. Від звуку дзвінка Каліші боліли вуха. Це було наче слухати телефонний дзвінок, підключений до підсилювача на рок-н-рольному концерті. Каліша побігла до нього, простягнувши руки долонями догори, й скинула слухавку з бази, не тому, що очікувала просвітлення, а тому, що від звуку в неї могли луснути барабанні перетинки.

— Ciao! — ударив голос хлопчика. — Mi senti? MI SENTI?

Від цього вона й прокинулася.

5

Вона була зі своїми друзяками: Ейвері, Нікі, Джорджем і Гелен. Решта ще спали, але неміцно. Джордж і Гелен стогнали. Нікі щось бурмотів і витягував руки, від чого Каліша згадала, як бігла до великого телефона, щоб спинити звук. Ейвері крутився й видихав слова, які вона вже чула: «Hoor je me? Hoor je me?»

Їм снилося те саме, що і їй, і, зважаючи на те, де вони зараз — що з ними зробив Інститут, — це цілком логічно. Вони створюють якусь групову силу, телепатію й телекінез, то чому б їм і не снилися однакові сни? Єдине питання: хто з них це почав? Каліша подумала про Ейвері, бо він найсильніший.

«Бджолиний вулик, — подумала вона. — Ось хто ми зараз. Вулик надприродних бджіл».

Каліша підвелася й роззирнулася. Вони досі замкнені в тунелі доступу, тут поки жодних змін, але вона подумала, якого рівня ця групова сила. Може, саме тому діти з палати «А» не сплять, хоча вже досить пізно. Відчуття часу в Каліші завжди було хороше, і вона прикидала, що зараз десь пів на десяту, може, трішки пізніше.

Гудіння ревіло, як ніколи, і тепер лунало з циклічною пульсацією: ммм-МММ-ммм-МММ. Вона з цікавістю (але без подиву) відзначила, що флуоресцентні лампи над головою також пульсують у такт із гудінням, то яскравіше, то трохи блякнуть, тоді знову яскравішають.

ТК, який реально можна побачити, подумала вона. Хоч якась користь.

Піт Літлджон, хлопчик, який бив себе по голові й вигукував «я-я-я-я», розмашистими стрибками наблизився до неї. У Передній половині Піт був трохи милим, трохи докучливим, як молодший брат, який хвостиком тягається за тобою всюди й намагається підслуховувати, коли ви з подругами ділитеся таємницями. Тепер на нього важко було дивитися: мокрий заслинений рот і порожні очі.

— Me escuchas? — залепетав він. — Hörst du mich?

— І тобі це теж сниться, — відзначила Каліша.

Піт не звернув уваги, лише повернувся в бік блукаючих друзів і сказав щось схоже на «styzez minny». Бозна-яка то була мова, але Каліша не сумнівалася, що слова означають те, що й іншими мовами.

— Я тебе чую, — відповіла нікому Каліша. — Але що тобі треба?

На півдорозі до замкнених дверей у Задню половину на стіні тунелю з’явився якийсь напис восковими олівцями. Каліша пішла подивитися, ухиляючись дорогою від кількох дітей з палати «А». Великими фіолетовими літерами було виведено: «ПОЗВОНІТЬ У ВИЛИКИЙ ТИЛИФОН. ВІЗЬМІТЬ ВИЛИКИЙ ТИЛИФОН». Виходить, овочам також це сниться, лише вони не сплять. Зважаючи, що мізків у них майже не залишилося, можливо, вони весь час щось снять. Жахлива думка: снити, снити і снити й ніяк не мати змоги знайти реальний світ.

— Тобі теж, так?

Нік, із розпухлими від сну очима, волосся стирчить навсібіч. Це було навіть трохи мило. Каліша підняла брови.

— Сон. Великий будинок, дедалі більші телефони? Як у «500 капелюхів Бартолом’ю Куббінза»?

— Якого Бартолом’ю?

— Книжка Доктора Сьюза. Бартолом’ю постійно намагається зняти капелюх перед королем, і щоразу, як він це робить, під ним виявляється ще один, більший і гарніший.

— Ніколи не читала, але сон, так. Думаю, це від Ейвері. — Вона вказала на малого, який досі спав сном повного виснаження. — Або почалося принаймні з нього.

— Не знаю, чи він це почав,