Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

я торкаюся твоєї шорсткої руки й одразу ж висмикую її, ображений цією шорсткістю, проте я зберігаю тишу, адже ти досі — Інес, я хочу бути під твоїм ліжком, в ореолі твого тепла, яке відновить у мені мою силу, що нею володію я, а не твій чоловік, дозволь моїй жазі перетнути захисний бар’єр тебе сьогоденної, дозволь мені бути голим поруч із тобою, дозволь мені стерти твою потворність, хижість, старість, божевілля, глупоту, шари твоїх масок, які ти ніколи не знімала, дозволь мені ще трошки стерпіти твій сморід, щоб віднайти в жахливій глибині твого запаху незмінну Інес, заховану під цією брудною руїною, дозволь мені викликати тебе таку, якою ти мала бути завжди, щоб моя сила впізнала тебе у твоєму теплі, яке пестить моє оголене тіло. Ти спиш. Я чую це. Шкода, що ти хропиш. Наші голови лежать на одній подушці. Якби ж я міг хоч трошки тебе омолодити, знівелювати роботу Асули, тоді, певен, я б не зміг залишитися осторонь від тебе, я би зміг зажадати тебе своїм тілом із такою же жагою, з якою тебе жадає моя уява, якби ж ти мала таку ж ніжну шкіру, як Ірис, такі ж пружні груди, такі ж гладенькі ноги, так, доне Херонімо, якби Інес усе це мала, ви б дізналися про мою чоловічу силу, яка є істиннішою за вашу, але ні, я не хочу принижуватися знову, я хочу полишити свою неволю, я хочу торкнутися краси, яка є красою по-справжньому, а не лише маскою із зів’ялої й поплямованої ветхістю плоті, сірих пасм і цього смердючого тіла під непраною нічною сорочкою. Але це ти. І цього досить. Я не хочу до тебе торкатися. Торкнися мене першою. Прагни мене.

Я беру твою сонну руку й торкаюся нею мого тіла. Ти маєш упізнати мене, Інес, прийняти мене хоча б тепер, таким, яким я є, ким би я не був — Умберто, Німеньким, старою, немовлятком, ідіотом, мінливою плямою вологи на стіні, я прокидаюся, бо ти мене торкаєшся. Сільська ніч зовні нас велетенська. У клітці без упину стрибає дрізд і дивиться на нас. Я прокидаюся, тому що твої шорсткі, але все ще не бородавчасті пальці торкаються мого члена, гладять мій живіт, крізь сон ти повертаєшся до мене, ти все ще Інес, ти зближуєшся з моїм голим тілом, яке за мить уже буде готове, щойно своїми беззубими вустами ти почнеш шукати мої згодні вуста. Твоє сонне тіло притуляється до мого, крізь сон ти лягаєш на спину, перетягуєш мене на себе, й нарешті я торкаюся тебе, мої руки опускаються на твої обвислі груди, і я вигукую:

— Інес!

Ти прокидаєшся.

— Херонімо…

Ти не сказала «Умберто». Ти промовила те саме ненависне слово, яке промовила Пета Понсе тієї ночі в Ринконаді, й у темряві перемішала та переплутала час, образи й виміри, які тепер знову перемішалися в моїй голові. До мене знову звернені ці склади. У такому разі я теж тебе не прийму. Я не знаю, хто ти, ти не Інес, я торкнувся тебе своєю чарівною паличкою й перетворив на беззубу гарпію, з глибин твоєї плоті на поверхню вирвалася стара, яка заволоділа тобою, з-за жовтогарячого виднокола повернулася відьма, прив’язана до стовбура, й утілилася в дівчинці — трансплантації доктора Асули й Емператрис. Тріумфували: тепер ти стара, тепер ти Пета, яка відроджується під моїм нажаханим тілом, набуває форми, стогнучи, відштовхуючи мене, але я не жадаю тебе, Пето, ти мені огидна, я боюся тебе, ти геть-чисто замінила собою Інес, ти знищила її, я не хочу торкатися твого червивого тіла, хоча ти і стогнеш, у темряві я втікаю від тебе й гублюся в мороці коридорів, у яких чути все хрипкіший і хрипкіший відголос твоїх криків жаху, то вже не твій голос, то голос Пети, голос старої, беззубі ясна, що благають про допомогу, тебе лякає смерть, Інес більше нема, є тільки Пета, яка нарешті змогла потрапити в будинок за допомогою доктора Асули, який перебрав її на Інес, Пета вищить: рятуйте, рятуйте, матінко Беніто, о Господи, рятуйте, я не можу ввімкнути світло, я боюся темряви, — дзвіночок, так, його дзеленчання чути в усьому будинку, це дзвіночок місіа Інес, — що трапилося з сеньйорою, яка благає про допомогу і плаче, — але вони не знають, що ти вже не місіа Інес, а Пета, і біжать на допомогу сеньйорі, що плаче і просить про порятунок, матінко Беніто, будь ласка, увімкніть світло, ти прокидаєшся у сльозах, сідаєш майже гола на край ліжка, кричачи, що хвилину тому тебе крізь ковдру мацав чоловік: мене зґвалтували, я більше не можу, я не змогла захиститися, бо снодійне занурює в дуже глибокий сон, — і вона більше не може, вона безсила. Може, вам просто наснився поганий сон? — питає матінка Беніта. А може, це було її первородним жахіттям? Ні, ні, це правда, матінко, гляньте на сліди, які залишили його пальці на моїх грудях, які він стиснув із такою силою, що вони мені заболіли, я прокинулася від болю, ні, місіа Інес, не треба мені нічого показувати, гей ви, старі, йдіть собі, краще, щоб вони нічого про це не знали, місіа Інес, вони такі пліткарки, всі йдіть спати, сеньйорі просто наснилося жахіття, так, так, матінко Беніто, будь ласка, хай старі підуть, але направду, місіа Інес, як мені повірити, що до вас у ліжко вночі прокрався якийсь чоловік, якийсь дегенерат, якщо в цьому будинку немає жодного чоловіка, не кричіть, заспокойтеся, візьміть води, щоб запити таблетку… Ні, ні, жодних таблеток, хто його знає, що вони кладуть у ті таблетки. Гаразд, місіа Інес. Бачите, як ви поступово приходите до тями? Через ваші ліки ви бачите ці страшні сни.

— Сни?

— А що ж іще?

— Невже ви натякаєте, матінко?..

— Жахіття.

— Ні, не на це ви натякаєте.

— А на що тоді?

— Що я божевільна.

— Місіа Інес…

— Звісно. Ви така ж, як інші. Усі гадають, що я збожеволіла, бо переїхала сюди жити. Я залишу цей будинок цієї ж ночі, я більше тут не житиму, мені страшно через те, що в такому святому домі трапляються отакі скандали, це вже остання крапля, і це все ваша провина, матінко Беніто, навіть не думайте заперечувати, ви ні за чим тут не стежите, бачили б ви ті речі, про які я вам розповім, коли звідси виїду, а я виїду, лиш уявіть собі, якийсь невідомий чоловік залізає у ліжко такої жінки, як