Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Цілий вихор думок та емоцій метався всередині.

«То це так… То він так… То воно так…» – гупало в голові.

І раптом один чіткий проблиск: «Двадцять років мої батьки намагаються пробитись до Кеталю, щоб засвідчити, що селестійська династія живе. Щоб поновити союз, щоб врятувати ціле королівство. А я, загублена селестійська принцеса – можливо, єдиний нащадок королівського роду – уже будучи тут, так рвусь потрапити до Селестії та покинути заповітний Кеталь!»

– Дотуркала??? – глумливо кинув Піт.

– Але… А навіть так… З якого дива він поновить союз, якщо до цього робив усе можливе, щоб цього не сталося?

– Великий світ, Ізабель, світ, – сказав хлопець. – Гроші, авторитет, привілеї. Кеталь та Селестія перед цілим світом засвідчували свій союз. І якщо виявиться, що наш Конрад просто так його розірвав, зневажив столітні традиції, знецінив власне слово… – він значуще замовк і потім протягнув: – О-о-о! Нас викинуть із Великої Одинадцятки, нас викинуть зі Співдружності Континентальних Держав, нам перекриють торгові шляхи, проти Кеталю повстануть…

– Конраду дешевше поновити союз.

Цілісна картина нарешті промалювалася в голові. Обривки з’єднались, я зрозуміла, що маю зробити. І що я зроблю за будь-яку ціну.

– Але як нам провернути цю справу, якщо я встигла почепити на себе тавро розбійниці? – пробилось нагальне запитання.

– Ой, не сміши мене! Хто ж тебе бачив?

– Гад Лоренсо – раз, зборище королівських охоронців – два… – для більшої наочності ще й пальчики загинала.

– Охороні на тебе начхати. А таких вилупків, як він, рідко запускають до самого короля.

– Обнадіює! То ми ось так просто візьмемо і випросимо собі аудієнцію?

– Ні-ні, – оскалився Піт. – Ми ж дуже злі на нього, що він покинув Селестію і не перевірив відомості…

– І наша праведна злість пориває нас піти до нього штурмом, вламатися в його королівські покої, поки він ще у спідньому… – підхопила я.

– А там показати твою знамениту родимку, закатати коронну істерику а-ля «так вміють тільки принцеси»…

– І довести його до того стану, що він навчиться верещати так само, а в разі чого висікти таку знамениту родимку ще й йому…

– І вражений нашою сміливістю та відданістю власному народу…

– Так-так, сміливістю та відданістю народу… – закивала я.

– Візьме наш Конрад та й збереже своє місце у Великій Одинадцятці, – постановив Піт.

– То ти допоможеш мені? – уперше серйозно подивилась йому в очі.

А його сталеві диски так само прикривали душу, не пускали всередину ні на міліметр. Здавалося, стільки часу провела з людиною, то можна було б її уже вивчити… Але ні. Я досі ніколи не вгадую, що він зробить наступної миті, що скаже, що вирішить. Його думки для мене – таємниця. Його відповідь для мене – можливо, вирішить все.

– Допоможу, – сказав він. Темні очі нерозгадано зблиснули. – Члени ватаги допомагають один одному, Сонюшко.

– То коли вирушаємо? – одразу пожвавилась я.

– Завтра, – вирішив він.

Хлопці невпевнено підпирали спинами дерева й дивились на наші приготування. Загальну думку про зухвалий задум важко було вивести.

– Ризикована це затія, Піте, – хитав головою Івор, коли ми сідлали коней. – Соватись прямо до короля, коли у вас такі відносини.

– Про що ти? – пирхнув Аллен. – Я й на очі йому показуватись не думаю! – і натягнув повіддя. Коні рушили риссю.

За три дні, що минули без особливих пригод, ми були в Андерталі. Так незвично було після лісової глушини опинитися серед шуму й тисняви столичного базару… На душі стало тоскно, так зашкребли якісь коти, що закортіло натягнути на голову довжелезний капюшон, а краще прикрити обличчя непроглядною маскою… Але Піт заспокоїв мене, що у моєму новому образі, зі шпагою при поясі та широкополому капелюсі, який я і так насунула на самі очі, ніхто мене не впізнає. А щоб привертати менше уваги, то варто було б того капелюха ще й припідняти…

Коли ж ми проїжджали повз одну таверну, я прикипіла очима до її дверей. Прибитий кривим цвяхом, із багатьма іншими, там висів мій портрет (нікудишній портрет). І рівними красивими літерами, гігантським таким шрифтом нагорода за мою голову: тисяча золотих.

Клубок підкотився до горла. Я ледве глитнула і з силою відвернулась. Як же страшно це виглядає, коли написано такими красивими літерами! Як же страшно це звучить, якщо промовити вголос!

– Ой, тільки не пишся ти так, – пирхнув Піт. – Є голови й популярніші за твою.

Але й справді: кожен раз, як ми проминали такі стінки з оголошеннями, не мій портрет висів під самим верхом, не моїм заліплювали кожну вільну дошку. Куди не глянь, всюди натикаєшся на одне: Піт Аллен. Піт Аллен. Піт Аллен.

«Але портретисти з них нікудишні», – постановила я.

По тому ми наблизились до садів з алейками, що з трьох боків обступали королівський палац. З четвертого була скеляста круча й море: Андерталь розташовувався на побережжі. Мов трикутник зі скругленим кутом, врізався у бурхливі води палац-фортеця, перебуваючи на кількасот метрів висоти від рівня моря. І було у столиці два мури: перший тісно облягав королівський палац і мав вельми шикарний та ефектний вигляд, а другий — оточував собою значно більший простір — зовнішнє коло кетальської столиці — і мав вигляд звичайного оборонного муру. В той час як палац знаходився на досить пристойній висоті від моря, сама столиця з півночі спускалася до води: там знаходився величний морський порт, в якому завжди колихалося на хвилях щонайменше з п’ять гігантських кораблів.