Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іншалла, Мадонно, іншалла 📚 - Українською

Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іншалла, Мадонно, іншалла" автора Міленко Єрґович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 119 120 121 ... 143
Перейти на сторінку:
проходу не давали, а тепер і до чоловіків унадилися, і такі, що їм Аллаг, як і мені, не дав убити, хоч і хотіли. І такі, що знову так учинили б, тільки ніхто б уже їхню руку не втримав, навіть Він. Звісно, я нічого б не втратив, якби не бачив цих людей на власні очі, якби й не знав, що такі бувають. Деякі назавжди лишилися в моїй голові, приходять у сни й приходитимуть, поки живий, але це, мабуть, моя покара. Один такий Стєпо, католик із Вареша, цілими днями був веселий; коли вартові не чули, завжди починав співати. Був достоту соловейко, співав, як соловейко, а проти інших людей поставою був — наче соловейко проти яструба. Мені ледве до пояса сягав, ніби ті карлики, що котрогось року приїжджали з російським цирком — тільки що в Стєпо все було як у дорослого чоловіка. Лише значно менше. А пісень він знав, як ніхто, я завжди просив його заспівати отієї: «Спився молодий Алія». Коли ж Стєпо набридло завжди тої самої мені співати, він і каже:

— Гаразд, а тепер ти мені розкажи, тільки чесно й по порядку, за що ти тут, яке зло вчинив, тоді я підберу пісню, що більше тобі сподобається.

— Згода, — кажу, — чому б не розповісти, я все одно від того не втечу.

І розповів усе по черзі: як народився, як на вулиці Джуджі було нас лише троє дітей, і як вона мене завжди била по ногах. І сказав, що навіть не закохувався в неї, просто жодної іншої не знав і не знатиму, поки живу. І як двічі заміж кликав, а вона не схотіла, бо я обмиваю мерців, от від мене мертвецьким духом і тхне. Насправді відмовляла, бо знала, як я її хотів, про це я теж йому сказав, а тоді, Енвере мій, і про тебе розказав усе по правді, як вона до тебе залицялася, а ти до неї ні. І насамкінець — як я прирізав тебе посеред Седреника, а сам напився.

Слухав мене Стєпо, достеменно як німецький лікар, до якого прийшов волоцюга з трипером, не якийсь там знахар, що тільки й думає, як би запхати в тебе якусь траву, ніби ти баран, а не людина, слухав Стєпо і головою кивав. І врешті каже:

— Є в мене одна! Не про тебе, а про неї.

І заспівав мені «Дівчина із Сонця глузувала» — ніколи не чув її раніше і не почую вже більше, мабуть.

— Гарна пісня, — сказав я, — а тепер ти розкажи, за що тут.

Стєпо не схотів. Сказав, що я не вмію співати. Знаю, не в співах річ, а в чомусь іншому, і прикро мені, що сам про себе все йому розповів. Кажу:

— Стєпо, якщо не розповіси, ніколи більше твоїх співів не слухатиму.

— Гаразд, — мовив той і відійшов.

Потім я розпитував людей, що він учинив, і бачив — ніхто не знає. Або знає, але не хоче казати. І так день за днем. А мені лихий спокою не дає, я все розпитую. І тоді одного разу під час прогулянки на подвір’ї піп-розстрига з Мостара, похмурий, вусатий, з вигляду — живе зло, а насправді ні, приступив і каже, щоб я облишив розпитувати про Стєпо. Я спитав:

— Чому?

— Бо воно тобі не треба.

— Невже хтось мені заборонить знати?

Відказує:

— Ніхто тобі нічого не заборонить, але ув’язнення відбувати легше, коли менше знаєш.

І тут я аж дибки зіп’явся:

— Ти, здається, не мати мені, щоб вирішувати, як буде легше?

— Ти впевнений?

— Упевнений, — кажу.

— Ну, якщо такий впевнений, то розповім тобі, що Стєпо зробив: рідну жінку вдарив по голові мулярським молотом, а поки вона лежала на долівці, зробив соромітну справу з дитиною. З хлопчиком. Семирічним. Своїм. Ось, тепер уже не мусиш розпитувати.

Потім я уникав Стєпо, якщо він був в одному кінці двору, я завжди був у іншому. Затуляв вуха, щоб не чути його пісень, і раптом побачив, що й інші так роблять. Ті, які знали. Ті ж, котрі не знали, сприймали його веселість як свою. І як ніхто, окрім Станойє, не хотів мені сказати, що Стєпо вчинив, так і я не казав іншим.

Та бач, Енвере, він до мене в сни постійно приходить. Спершу співає, потім я дивлюся, як він б’є жінку молотом і злягається з дитиною. Часом кричу йому: «Не смій!» — часом перетворююся на Стєпо у власному сні. Ти добре знаєш, що гірше від цього тільки пекло, я й сам те знаю, але найгірше — мені воно снитиметься довіку. А не снилося б, якби він не співав, мов соловейко.

За півроку покликали мене в тюремну управу. Питає начальник:

— Як тобі, Захіре, ведеться у в’язниці?

— Так, як і мусить бути, — відповідаю.

— За домом скучаєш, Захіре?

— Не був би тут — не скучав би.

— То, значить, хочеш поїхати додому?

— Вам збрехати чи сказати чесно?

— Кажи чесно, за брехню теж можуть у тюрму посадити.

— Що ж, якщо чесно, додому я їхати не хочу!

— Як це не хочеш? — здивувався начальник, ледве з крісла не впав. — Невже знову різатимеш того Енвера?

— Не дай Боже: він мій сусід, він мій друг, та й якби не це — не став би я на людину кидатися!

— Ти впевнений в тому, що кажеш, Захіре?

— Упевнений, — відповів я, — все саме так і ніяк інакше.

— Ну, тоді шість місяців тобі пробачено, поїдеш додому.

— Назавжди?

— Так, — каже начальник, — назавжди, поки знову чогось не скоїш.

Отак я після півроку і трьох днів зеницького ув’язнення опинився на залізничній станції. Довкола мене люди, всі кудись квапляться, хтось у Какань, хтось у Іліяш, а були й такі, кому теж до Сараєва знадобилося. Кожен крутиться, наче в нього глиста в дупі, вперед, назад, хто туди, хто сюди, на місці встояти не може. А я стою собі й думаю: що ж це таке, дурний Захіре, у світі трапилося, поки тебе не було? Знадобилося мені багато днів, щоб зрозуміти: не змінилося нічого, і це не люди квапляться, це тюрма сповільнює людину, і коли виходиш — здається, ніби всі навколо поспішають.

Сів я у третій клас, дивився, як повз нас пролітали луги й будинки, і все казав собі, що то не вони пролітають, то поїзд летить, звикав до думки, що будинки стоять, а ми рухаємось, і все відкладав думки про те, через що повертаюся додому. Знав, що муситиму постати

1 ... 119 120 121 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іншалла, Мадонно, іншалла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іншалла, Мадонно, іншалла"