Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

Він, здивовано дивлячись на мене, сів. Я стала позаду нього, розпустила його волосся, стягнуте у хвіст, і заплела тугу косу. Герман мужньо терпів.

– Ось так краще, – помилувалася я своєю роботою. – Вибач, на кухні по-іншому не можна.

Він посадив мене на коліна і коротко поцілував.

– Слухаюся, панно шеф-кухарю, – а в очах заскакали бісики.

– Геро, у нас одинадцять голодних душ, – нагадала я.

– Дванадцять, – підказав Шафран.

– Ось бачиш, дванадцять, – реготнула я, швидко схопившись на ноги. – Давай, кухарчуче, за справу!

І ми почали. Гера відбивав м’ясо, я збила яйця і потовкла в крихту сухарі. У горщиках виявилася сіль і перець. Гострий нюх вловив мускатний горіх і чебрець, навіть кілька гілочок базиліка! А також бервезник і диво-мох. Диво-моху покладу на кінчику ножа, інакше все доведеться віддати відвідувачам корчми. І тут мене відвідала шалена думка: вийти з таким достатком із кухні нам не дадуть ті ж самі відвідувачі. А ось зварити кашу на бульйоні можна запросто! Додам туди диво-моху і її просто розметуть. Мабуть, горе-кухар просто не знає про властивості цієї чудової приправи.

У дверях з’явилася сяюча Кхибра.

– Дивіться! – вона розгорнула згорнутий аркуш. З нього на нас дивилася гордовита тролиця з короною на голові.

– Це... ти? – відірвався від м’яса Гера.

– Ага, – задоволено посміхнулася подруга. – Справді гарно?

– Красива, – замість мене відповів щитник.

– Гаразд, королево, якщо корона не заважає, то все як завжди: цибуля, морква і картопля, – підморгнула я подрузі. – А портрет шикарний. Думаю, що його обов’язково варто показати Ойхільду.

– Ти, правда, так вважаєш? – Кхибра просто променилася щастям.

– Звичайно. Давай, допомагай нам, а то роботи не початий край.

– Я миттю, тільки портрет віднесу, – тролиця крутнулася на місці й помчала нагору.

А я підійшла до Гери й залишилася задоволена роботою. М’ясо вийшло саме таким, як треба.

– Допоможи з піччю, – попросила я, ставлячи величезну сковороду на жаровню.

Герман миттєво відгукнувся на моє прохання. І через кілька секунд під сковородою танцювали язики полум’я. Я швидко нарізала тонкими шматочками сало, шкуру зняла і поки що відклала вбік. Натерла м’ясо сіллю і накрила рушником, щоб не обвітрювалося. Примчала Кхибра і підключилася до процесу. І поки я чаклувала над м’ясом, варився ситний бульйон, а в іншому казані, який я без дозволу дістала зі стелажа за брудною завісою, булькала густа каша, до якої додали подрібнену шкірку і підсмажену золотисту цибулю.

Я обтерла кожен шматок м’яса все тим же рушником, прибираючи зайву вологу, додала трохи бервезніку і базиліка, притрусила трохи чебрецем. Гера натер на дрібній тертці часник, який теж додали до м’яса. На нього ж я поклала тоненькі пластинки копченого сала. Сухарі змішала з дрібкою мускатного горіха. Ну, поїхали. Склавши кожен шматок м’яса книжкою, я вмочувала спочатку в сухарях, потім, занурювала у збитих яйцях і знову занурювала в сухарях. Потім їх одразу викладала на сковороду, де отримували заслужену хрустку скоринку.

– Смажся, м’ясце, та рум’янься.

Соковитим, залишайся.

Зі скоринкою хрусткою…

Слова спліталися самі собою. Мені вони подобалися, їх наспівувала як пісеньку. А потім... на мить навколо гори м’яса спалахнула яскраво-помаранчева спіраль і миттєво зникла. Напевно, це втома дає ознаки. Нічого, скоро відпочину.

Кхибра чаклувала над юшкою, куди я їй заборонила додавати диво-мох. Ця приправа додалася до каші з копченими шкірками. Невдовзі неймовірний запах ситної каші дійшов і до зали корчми. Примчала з тацею Ялинка.

– Що ви тут таке готуєте? Мене відвідувачі зараз з’їдять – вимагають кашу.

– То в чому проблема? – підморгнула я. – Он у тому казані якраз каша для відвідувачів.

Я взяла черпак і поклала кілька мисок каші. Чи варто казати, що незабаром нічого не залишилося! Ситі й задоволені відвідувачі виспівували пісень і пили пиво. Натомість у нас теж усе добігало кінця: м’ясо готове, юшка ось-ось довариться, соус із брусниці готовий. Навіть салат із капусти нашаткували! І як тепер усе це нести мимо відвідувачів?

– Є ідея, – хитро підморгнув Гера. – Ми з Альгом їжу піднімемо нагору самі, як зробили це в Огралліязі.

– Ти геній! – просяяла я і… враз настрій пропав.

– Що сталося? – помітив зміну Герман.

– Гриб, – прошепотіла я.

– З ним усе гаразд, – заспокоїв він.

– Ви не перестаєте мене дивувати, юначе, – багатозначно висловився Шафран.

Я не стала заперечувати, тільки рвучко обійняла Герку. Ми винесли все на вулицю, Кхибра побігла нагору, щоб наші відчинили вікна. А я поклала частування для корчмаря і Ялинки. Вони нас дуже виручили. І покликала подавальницю. Вона не повірила своїм очам:

– Це нам із дядьком Гринею?

– Ага, – я ближче підсунула до неї миски.