Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Так, ми із Захаром ніколи не зможемо бути близькими. Це зрозуміло. Я давно перестала про це навіть думати. Між нами занадто багато невирішеного, занадто багато болю й образ.

Але що як... Що якщо ми зможемо хоча б навчитися нормально спілкуватися? Без докорів, без уїдливих зауважень. Просто як двоє дорослих людей. Батьки однієї дівчинки, яка нас обох любить.

Можливо, ми зуміємо намацати тонку грань, де зможемо співіснувати спокійно, без вічних суперечок і докорів. Таке можливо? Навчитися говорити без злості, чути без роздратування... Адже зараз є щось набагато цінніше за старі образи: її щастя, її майбутнє. Заради неї я готова спробувати.

Думки перебиває різкий гуркіт із вітальні. Серце тут же підскакує до горла. Кидаю все і біжу туди, не встигнувши навіть видихнути від переляку.

Влітаю в кімнату і застигаю. Діана стоїть посеред вітальні, винувато прикусивши губу.

Поруч перевернутий величезний горщик із фікусом. Земля розсипана навколо, листя зім'яте, а стебла переламані. І, звісно ж, сукня... моя улюблена ніжно-рожева сукня, вся в сірих плямах.

- Діано! - вигукую, не вірячи своїм очам. - Що ти зробила?

- Я хотіла його полити... Але горщик упав... - шепоче, дивлячись на мене так жалібно, що злість одразу зникає. Залишилася тільки втома. Навіть не хочу вдаватися в подробиці.

- Гаразд, малюк, давай приберемо це разом.

У цю мить лунає звук вхідних дверей, що зачиняються. Я здригаюся, а Діана, немов закам'яніла, завмирає на місці. Очі округлюються, і по щоках починають котитися сльози.

- Тату... Я хотіла, щоб він побачив мене красивою.

Сідаю поруч, обіймаю міцно. Рахую до трьох. Хочу звучати переконливо. 

- Для нього ти завжди красива. Ходімо, помиємо ручки, приведемо тебе до ладу.

Вона схлипує, але киває, чіпляючись за мене маленькими ручками.

Ми з Діаною виходимо в коридор. Захар уже на порозі, з пакетами в руках. Дивиться на нас, хмуриться трохи, здається, намагається зрозуміти, що тут узагалі відбувається.

Донька замовкає, щоки миттєво червоніють. Вона притискається до мене міцніше, маленькі пальчики тремтять. 

- Ну чого ти, все добре, - м'яко кажу, гладячи по плечику. 

Захар сідає перед донькою навпочіпки, простягаючи руки. Він уважно дивиться на неї, і в очах читається здивування, змішане з ніжністю.  

- Ну що, красуне, даси обійняти? 

Діана хитає головою, закриває обличчя руками і ховається за мене. 

- Ні... я ж брудна, - бурмоче, сором'язливо опускаючи очі на плями на сукні.

Але Білецький не зупиняється. Підхоплює її на руки, наче пушинку, і починає кружляти, наче не бачить ні брудних плям, ні зіпсованої сукні. Діана спочатку розгублено притискається до тата, а потім заливається сміхом, її маленькі долоньки чіпляються за сильні плечі, щоки знову рожеві, але тепер уже від радості.

Я стою осторонь, спостерігаючи за ними, всередині щось тепло лоскоче. 

- Гаразд. Чим сьогодні будемо вечеряти? - Трохи лукавий погляд, гальмує на мені. 

Я відчуваю, як щоки починають горіти. Адже він розуміє, що я накрила стіл на трьох.  

- Ну... суп готовий, - відповідаю, намагаючись угамувати хвилювання. - І запіканка в духовці. 
Білецький ставить пакети на кухонний стіл, і Діана тут же цікаво заглядає всередину, але я жестом зупиняю.

- Так, давай-но спочатку мити руки, а потім перевіримо, що тато приніс.

Донька киває, і я веду її у ванну, допомагаючи вимити маленькі долоньки. Швидко переодягаємося і незабаром проходимо в кухню. 

Захар сідає за стіл, розкладаючи все, що приніс. Виявляється, це цілий асортимент десертів: тістечка, торт і ще щось у красивій коробочці.

- Вау! - Діана із захопленням дивиться на частування, її очі сяють, як два яскраві вогники. - Тату, це... це найкрасивіше, що я бачила!

- Звісно, найкращі десерти для найкращої дівчинки, - коментує, і мені нічого не залишається, як усміхнутися. У такі моменти він виглядає майже... домашнім.

- Але спочатку вечеря, - суворо кажу я, прямуючи до столу, щоб розкласти прилади.

Діана завмирає, опускає погляд, але потім збирається з духом і тихо, немов це найважливіша промова в її житті, вимовляє:

- Приємного апетиту!

Суп, запіканка - начебто нічого особливого, але Захар їсть із таким задоволенням, ніби це найкращий обід у його житті... Я намагаюся не звертати уваги, але відчуваю, як серце починає битися трохи швидше від його погляду, який час від часу затримується на мені. 

- А можна я сама покладу собі шматочок? - раптом запитує Діана з легким викликом, дивлячись на Захара. Він киває зі схваленням.

- Звичайно.

Діана гордо відрізає собі шматочок, але, не втримавши, випадково впускає його назад у форму. Вона заливається фарбою, але Захар спокійно бере свою виделку, підчіплює шматочок і кладе їй на тарілку. 
- Буває і в дорослих.