Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

– Боги милостиві, – Лор’єн на мить навіть відступив на крок, а в його очах з’явилося таке здивування, що й не описати. Та опанував він себе швидко – як і завжди, і тепер дивився на мене хижо. – Яка чиста розкіш. 

Я, й сама не знаючи чому, накрила сплячого дракончика плащем – а він й оком не моргнув на чужу присутність. Можливо, дорослі дракони й були небезпечні, але цей ще точно не міг за себе постояти. 

– Що ви тут робите? – запитала я, відступаючи знову. Тепер, коли в руках в мене була істота, повністю від мене залежна, чомусь Лор’єн почав здаватися ще більш небезпечним. Чари витали навколо нього крижаними, майже болючими іскрами, що жалили й обпікали шкіру, і погляд його чорних очей здавався оцінювальним, а не зацікавленим. 

– Прибув на бали, – зневажливо відізвався чоловік. – Я ж казав тобі, що ми зустрінемося зовсім скоро, пташко. 

Він зробив крок до мене – наче зовсім не помічав, що я намагаюся тримати дистанцію – чи обирав не помічати. Навмисно. Його білосніжна рука опустилася мені на щоку та погладила її, а я знову завмерла, як кролик перед удавом – як вже ставалося до того. 

Я наче не могла відірвати погляд від його очей: вони затягували всередину, як два небезпечні вири. Але в одному з вікон за спиною Лор’єна щось мелькнуло – світло від маленького, контрольованого вибуху – і я зуміла кліпнути й відвести очі. То був кабінет Ардена. 

– Пригадую таке, – відізвалася я, перехоплюючи зручніше ящик і оминаючи Лор’єна широкою дугою. – Якраз перед тим, як ви кинули мене у столиці і припинили звертати на мене увагу, так?

Я очікувала, що Лор’єн хоч трохи присоромиться, та він відразу ж рушив за мною, як ні в чому не бувало. 

– Мусиш мене пробачити, пташко, – майже промуркотів він. – Та жінка – моя головна постачальниця. 

Я голосно пирхнула. 

– І що ж вона вам постачає? – запитала я з сарказмом, тим часом ногою відчиняючи двері. Лор’єн притримав їх, і я переступила поріг коридору для слуг. 

– О, найцінніший товар у світі, – з тонкою посмішкою відізвався чоловік. – Інформацію. 

Інформацію. Я підозрювала, якого штибу була та інформація, що передавала леді… як її там звали? Да Цинр – Лор’єнові: плітки, приправлені світськими скандалами та сороміцькими секретами знаті. 

– Ти й не уявляєш, наскільки такі речі помічні у бізнесі, – лукаво продовжив чоловік. – Жінки приносять мені немало користі, Розмарі. І ти у тому числі. 

– Не викручуйтеся, пане Лор’єн, – сказала я, намагаючись не пропустити в голос образу, яку насправді відчувала. – Ви мене просто соромилися. 

Кроки чоловіка на мить збилися з ритму, і через це і я стала, озираючись через плече. 

– Оце вже ні, – раптом сказав він, і в його голосі чулася палкість, якої я зовсім не очікувала від крижаного багатія. – Я тебе захищаю, повір. 

Вихід з коридору вже майорів перед очима. За ним – сходи та кабінет Ардена. Та я спинилася, не бажаючи проводити Кіріана Лор’єна так близько до лорда. 

– Про що ви говорите? – запитала натомість. 

Лор’єн відкинув пасмо сніжного волосся за спину. 

– Мої постачальниці корисні, але необов’язково приємні. І до тебе вона б точно поставилася б не найкраще, якби знала твоє ім’я. 

Я вигнула брову:

– Моє ім’я не знає ніхто, окрім вас та слуг замку. Яке діло цій леді до кухарки?

Але серце всередині завмерло. Леді Елмор говорила з якоюсь іншою жінкою про те, що помітила симпатію Ардена до мене. Чи могла вона також поділитися іменем? Чи мимобіжні симпатії дворян до слуг навіть не вартували такої згадки?.. 

– До якоїсь звичайної кухарки – жодного, – легко погодився Лор’єн. – Але ти далека від звичайної. Про те, що Елмор повів тебе до сімейного святилища вже знають, певно, усі. 

– Про що ви говорите?

Яке ще сімейне святилище? Я була переконана, що якби побувала у такому, точно б помітила. 

– Я не знаю, де воно та як виглядає. Але кажуть, – чоловік примружився, не відриваючи від мене пильного, жорсткого погляду, – що там все ще є дракони. Чи принаймні якась згадка про них. 

Я вже відкрила рот для заперечення, але змовкла. Невже?.. Але це була звичайна галявина – нехай і якось цікаво зачаклована. Там цвіли квіти й літали дракони – але це ж не було святилище, так? 

Я хотіла б запитати у Лор’єна, але щось підказувало мені, що я не маю права видавати Арденову таємницю. Не маю права говорити про те, що там бачила – бо я ж була першою, кого він туди привів, кому довірив цей великий і, здається, справжній секрет. 

Та Лор’єн таки правильно витлумачив моє мовчання. 

– Туди приводять перед тим, як просити благословення. 

– На що? – запитала я, вимогливо підіймаючи голову. Руки почали дрижати від напруження, але я не відпускала ящик. 

Кіріан Лор’єн схилився до мене, опиняючись зовсім-зовсім близько: я могла б перерахувати його білі вії, що чітко виділялися на тлі очей. 

– На шлюб, звісно.