Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я ледь не впустила ящик. 

– Що?.. 

Невже Арден планував?.. Але—

– Та цьому, звісно ж, не бувати, – спокійно продовжив Лор’єн, а я відчула, як моє серце ледь не обірвалося. 

– Чому це? – в моєму голосі було більше виклику, ніж я сама від себе очікувала. 

Лор’єн вигнув брову й подивився на мене з жалістю. 

– А сама ти як думаєш, пташко? – запитав він. – Дворяни не одружуються з любові. Та і яка любов, коли він тобі навіть не довіряє? 

Я підтисла губи. Лор’єн вів якусь свою гру – він точно не надто любив Ардена, і довіряти незворотно його словам я точно не хотіла. 

– Я маю йти, – коротко сказала я. Кинула погляд вниз – на дракона, що сопів у ящику, і вже зробила кілька кроків геть, та Лор’єн вхопив мене за передпліччя. 

– Сподіваюсь, не до Елмора? – запитав він холодно. 

Я завмерла на середині кроку. 

– А чому б мені до нього не йти?

Лор’єн закотив очі, наче я питала якусь дурницю. 

– Якщо хоч одна жива душа дізнається про цього дракона… – він кинув погляд на маленького помаранчевого ящура, що позіхнув, випускаючи хвилю пару. – Тобі кінець, пташко. І навіть усі гроші світу тебе не врятують. 

Я насупилася.

– Пане Лор’єн, – видушила я зі злістю. – Або говоріть прямо, або йдіть з дороги! В мене немає часу на ці загадки. 

Лор’єн зітхнув, перегороджуючи мені дорогу. 

– Не сердься, Розмарі. Я думав, що ти й сама здогадуєшся, – він подивився на мене таким поглядом, ніби я саме в цю мить мала нарешті зрозуміти щось надзвичайно очевидне. 

Та пройшло кілька митей, а я все ще дивилася на чоловіка з цілковитим нерозумінням. І тоді він нарешті відповів:

 – Дракон пробудився – а значить, давні ящірки схвалили тебе як наречену Елмора. Думаєш, довго тобі дозволить жити його матінка?.. Зрештою, ти станеш не першою жінкою, яку погубить ця родина. 

Він скривився, і на мить в його лиці прорізалося щось таке справжнє й зле, що я навіть відступила на пів кроку. А тоді Лор’єн знову зібрався й кинув на мене останній гострий погляд. 

– Подумай про це, пташко. І нікому не показуй цю… тварюку. 

А тоді він розвернувся й пішов – швидким, карбованим кроком. 

А я залишилася стояти у коридорі, не наважуючись вийти до сходів, що вели до кабінету лорда Елмора. Невже це й справді могло бути правдою? Невже леді Елмор могла б наважитися на вбивство?..

Зрештою я розвернулася і побрела геть. Ноги мої дрижали – чи то від несподіваного страху, чи то від ваги дракона, що й не підозрював, скільки бід на мене наклав.