Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

Ось тут ми й приходимо до думки про лицемірство як конче необхідну якість сучасного міщанина. Справді, кому хочеться виказувати на людях власну ницість? І тому доводиться маскуватися, видаючи себе за свідомого, високоморального громадянина: так безпечніше і, звичайно, вигідніше. Лицемірство — одна з найхарактерніших рис Сідалковського. Він лицемірить на кожному кроці перед тими, від кого залежить його майбутнє, перед дівчатами, які цікавлять його лише як сексхарч, зрештою, лицемірить перед рідною матір'ю, живлячи її надії побачити сина «великою людиною»: «Без брехні, як йому завжди здавалося, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким у тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт». Він недаремно називає себе «жертвою стандарту», хоча міг би й точніше сказати: «жертвою шаблону». Сідалковщина як соціально-психологічний феномен — закономірний продукт шаблонного підходу до людини. Сідалковські тому подекуди й процвітають, що за такого підходу їхній внутрішній зміст залишається за сімома замками. Шаблонові нема коли вникати в деталі — йому досить кількох анкетних даних. Шаблонові ні для чого роздумування про можливі суперечності людської натури — йому досить зовнішніх показників. Шаблонові байдуже до пекучих проблем тієї чи іншої конкретної особи — йому важлива лише проблема її використання. Зневажаючи в людині неповторність, шаблон воліє бачити всіх зоднаковілими, як матрьошки — так йому легше розібратися, бо можна, не вибираючи по одному, маніпулювати десятками і сотнями. Шаблон на виховній ниві, ігноруючи багатство і складність духовного світу людини, спроможний забезпечити лише механічну передачу їй етичної інформації, вважаючи вищим своїм досягненням розуміння проголошених ним приписів. Якби ж то моральна поведінка залежала тільки від розуміння! У житті розв'язання моральної дилеми — чинити по-громадянськи чи по-міщанськи — залежить передусім від психологічної готовності діяти певним чином. І якщо Сідалковський постійно поводиться як довершений міщанин, то, очевидно, у час формування його моральної свідомості, тобто в дитинстві, перебував під сильним негативним впливом, а в нинішні, зрілі роки, сформувавшись як натура вкрай егоїстична й аморальна, не знаходить гідного громадського спротиву.

Сідалковського ми бачимо в романі вже цілком сформованим пронирою. Уже з перших епізодів, в яких змальовано методи проникнення Євграфа з перону Вапнярки в міжнародний вагон, а згодом — у колектив зарубіжних селекціонерів, нібито вгадуються і майбутній розвиток характеру «графа», і можливі сюжетні ходи. Але враження це помилкове. О. Чорногуз уникає звичних у гумористиці характеротворчих трафаретів і розкриває психологію героя досить оригінально. Різко розмежувавши період розвитку характеру Євграфа на два, якщо можна так сказати, відтинки часу — «до «Фіндіпошу» і «у «Фіндіпоші», — сатирик ніби підкреслює, що прихід Сідалковського в цю неординарну за стилем роботи установу — не звичайний поворот у долі героя, а початок кардинальної перебудови його натури, після чого периферійний аристократизм Сідалковського під тиском суворих реалістичних обставин має невідворотно зникнути, як фата-моргана. З огляду на це зрозуміла й певна статичність характеру героя у першій частині книжки. Якщо на початку твору психологічний портрет героя подається як заскорузла духовна убогість, а своїми діями він, власне, ілюструє сміховинну хуторянську аристократичність, то в другій частині темпи розвитку характеру Сідалковського значно зростають, він вельми охоче і не без успіху «вчиться жити» по-столичному (у міщанському розумінні), і мимоволі думаєш: ось коли, нарешті, наш д'Артаньян від слів перейшов до діла і по-справжньому запрацював ліктями.

Ця, здавалося б, не така вже й вагома композиційна деталь видається не тільки художньо продуктивною, а й глибоко символічною у розумінні образу головного героя. Можливо, автор таким чином хотів підкреслити, що початкуючий київський Сідалковський — то поки що дрібне, примітивне міщанське мурло, бо він надто малоактивний у демонстрації своїх могутніх шкурницьких потенцій…

Так, Сідалковський бридкий, огидний, але поки що його суспільна шкода не така вже й значна: зв'язки його з громадою мінімальні, оскільки він перебуває, так би мовити, у стадії перекотиполя, а не міцно вкоріненого отруйного зілля, що здатне не тільки розвиватися, а й нищити все здорове навколо, розсівати увсебіч шкідливе насіння.

У другій частині твору автор розширив сфери суспільних зв'язків свого героя. Бо викривання пиятики, розпусти, нікчемного провінційного фанфаронства — справа, безперечно, почесна, але не може стати основним пафосом роману, в якому сатиричний тип — головний герой, уособлення реально існуючого зла. Завдання сатирика — не розважати читача розповідями про веселі пригоди, а показати явну чи приховану загрозу суспільного зла, а згодом і мобілізувати здорові сили на боротьбу з ним.

О. Чорногуз виявив художницьку прозірливість, «трудовлаштувавши» Сідалковського у «Фіндіпош», що давно очікує докорінної реорганізації як випадково обділений увагою громадськості пишноцвітний заповідник бюрократизму. Сміливо користуючись засобами перебільшення, загострення, гротеску, письменник створює чудові умови для розвитку характеру Сідалковського, розкриття його сатиричних можливостей. І справді, за якийсь рік Євграф, котрий відзначався лише крикливо модним одягом, не дуже витонченими дотепами і побутовою розбещеністю, збагачується рисами вельми органічними для сучасних пристосуванців: підлабузництвом, двоєдушністю, догідництвом, формальною службистською заповзятливістю — загалом тими рисами, які дають йому змогу привільно існувати в ролі «працюючого непрацюючого». Ділова атмосфера «Фіндіпошу», в основі якої — не торжество самої справи, а лише її імітація, для розвитку таких типів, як Сідалковський, — справдешній рай. Не випадково він увіходить у цей колектив так легко, «як ніж у шоколадне масло», адже тут не працюють, а створюють видимість роботи, тут прагнуть не вершин професійної досконалості, а будь-що пробиваються до вищих посад, тут цінується не покликання, а оклад, тут проводиться не виховна робота з людьми, а безперервне слідство щодо виявлення анонімників… «Фіндіпош» — містке образне узагальнення того бюрократичного «болота», в якому найкраще почуваються «чорти» на штиб Сідалковського, тобто ретельно замасковані дармоїди і приховані кар'єристи.

Переступивши поріг «Фіндіпошу» і цілком сприйнявши внутрішні його закони, Євграф Сідалко остаточно і назавжди відмежувався од шукачів пригод типу Остапа Бендера. Гляньмо ж, якою убогістю необгрунтованого романтизму відрізняються мрії великого комбінатора від приватної футурології Сідалковського. Ріо-де-Жанейро, білі штани і безтурботне життя на березі великого і теплого водосховища… Авантюризм примітивного дармоїда і потенціального білоемігранта! На відміну від Бендера, Сідалковський, хоч і заявляє, що досі не існує організації, де він міг би гідно докласти свої зусилля, усе ж не мислить