Читати книгу - "Пробуджена Енея"

і пропонував відроджувати її як етноетичну концепцію, схиляючись до монотеїзму. Праці Я. Оріона, як уже згадувалось, впливали на Силенка, бо й він має упередження щодо давньої міфології, хоча й не має жодного сумніву щодо правомірності творення нової міфології про свою власну персону.

Досить штучною й незграбною є й силенковова спроба новотворення рунвістських титулів: “Нам не потрібні ні чужі титули, ні чужі імена, ні чужі релігії, ні чужі авторитети, ні чужі землі, ні чужі ріки, нам потрібне наше – нам передане на віки і віки предками нашими...” [413. 1126]. Однак Силенко не помічає, що суперечить сам собі, коли дає волю своїй фантазії, творячи титули рунвістських духівників, які ніким ніколи не були “передані”: рунтато, рунмама (“рідний український національний тато”, “рідна українська національна мама”), атарунтато (“той, що робить сам себе досконалим”), гетарунтато (“переконливо промовляючий”), магарунтато (“могутній рунтато”), – таких титулів нараховуємо п’ять [413. 1125]; але така титулотворчість йому подобається і Силенко вводить ще й поняття ржіс (“рішитель життя і смерті”) – “найвища степінь духовного і тілесного життя рунвіста. Ржіс – український камікадзе”. Силенко надає одному зі своїх літературних персонажів титул святато – “священний тато Божедар” [413. 321], а також створює свягос – “святу годину самопізнання”. Як бачимо, Силенко полюбляє абревіатури, що саме по собі є досить штучним явищем, від природи невластивим будь-якій мові.

Силенко декларує, що в рунвізмі відсутні догми, однак сам він суворо карає тих рунвістів, які творчо підійшли до впровадження рунвізму в Україні (напр., засудження ним рунтата Б. Островського за нововведення в календарі, запровадження свята Перуна та ін.). Таким чином, і сам культ “пророка” стає догмою.

Аналіз сучасних етнорелігійних процесів у Європі дає можливість прослідкувати таку закономірність: етнічні релігії народів нині відроджуються як автохтонні автентичні релігії з їхніми політеїстичними і генотеїстичними системами на противагу глобальним (світовим) монотеїстичним релігіям. Відродження етнічних релігій у світі носить характер філософії “нової культури”, яка рішуче виступає проти будь-яких абсолютистських систем, ідей детермінізму і монотеїзму, що породжують тоталітаризм [584. 2; 188. 77].

На такому тлі монотеїзм Силенка виглядає не як закономірність, а швидше як пережиток, залишок монотеїстично-християнського світогляду його автора. Дослідники силенкіянства чомусь не звертають уваги на те, що, виправдовуючи свій монотеїзм, Силенко рішуче відмежовується від справжньої етнічної віри предків, згадаємо його десятки разів повторюване: “Не потрібні мені більші чи менші Боги, які жили в уяві моїх далеких любих предків” [416]. Така категоричність релігієтворця якнайточніше показує сутність рунвізму, що можна було б точніше назвати “язичницьким протестантизмом”, ніж “національною вірою українців”.

Досі в релігієзнавстві превалювала стереотипна юдейсько-християнска модель, за якою “еволюційним” вважається прямолінійне сходження релігії по вертикалі від політеїзму до монотеїзму, де політеїзм розглядався як “нижчий”, а монотеїзм як “вищий” щабель розвитку. Приймаючи таку парадигму за непомильну істину, Силенко не помітив, що ідеалом цієї вертикалі є мрія про єдину всеземну релігію з єдиним Богом для всіх народів. Таким чином, задекларована ним “рідна, українська, національна” фактично не має імунітету проти юдейської формули: “наш бог, бог єдиний”. Бо після цього для глобалістів байдуже, як ви будете називати Бога, Христосом, Аллахом чи Дажбогом, аби визнали, що він один для всіх. Та й Силенко з цим погоджується.

Сучасні дослідження історії релігій накопичили достатньо фактів періодичного відродження і занепаду політеїстичних (язичницьких) релігій навіть у межах офіційного європейського християнства [346]. Ці факти свідчать, що етнічне як духовно-культурний феномен періодично бере гору над світовим (наднаціональним), і саме ця періодичність є закономірністю. Таким чином, на відміну від семітської концепції прямолінійності еволюції релігії (юдаїзм), індоєвропейська концепція (арійський ведизм) розглядає еволюцію розвитку релігії як циклічний (криволінійний) процес, у якому періоди занепаду етнічного політеїзму чергуються з періодами його відродження. Виходячи з цих моделей, рунвізм можемо кваліфікувати так:

1. Рунвізм є породженням юдохристиянського монотеїстичного світогляду, що виник на ґрунті американського прагматизму та частково комуністичного атеїзму, з яким Силенко познайомився в середній школі в СРСР.

2. Релігійно-філософська концепція РУНвіри не тільки не становить собою національної системи української духовності, але навіть заперечує автохтонну українську систему цінностей (язичництво).

3. У контексті світового етнорелігійного ренесансу рунвізм є поодиноким нонсенсом, який випадає із загальної системи циклічного розвитку і його закономірностей, він може розглядатися лише як рудимент монотеїстичного мислення, породженого юдаїзмом і християнством.

4. За деякими ознаками, як, наприклад: наявність пророка, монотеїзм, синкретичність, імітація науковості в поєднанні з літературністю та ін., рунвізм можна віднести до рухів Нью Ейдж.

5. Рунвізм на початку свого поширення в Україні уже зробив добру справу – відвернув мислячих патріотично налаштованих громадян від семітської релігійної матриці (християнського шаблону), однак він, і це природно, не зміг стати єдиною українською конфесією.

6. Прагнучи возвеличити свою персону, Силенко відвернув багатьох свідомих українців від ідеї відродження власної релігії, посіяв розбрат у середовищі рідновірів, єдність яких важко відновлювати.

7. Цілком очевидно, що рунвізм не може ні претендувати на статус етнічної віри, ні закласти основи національної ідеології, ні виконати роль альтернативи світовій глобальній релігії.

IV. 6. Розвиток Рідної Віри в українській діаспорі

Українська діаспора, розчарувавшись у “пророкові”, стала шукати інші шляхи відродження Рідної Віри. Люди, здатні до лицарського чину, знайшлися, хоча й не довелось їм зустрічатися особисто з професором В. Шаяном.

З поетесою Ларисою Мурович (Тимошенко), яка виявила велику повагу до староукраїнської віри, професор познайомився листовно в кінці 60-х років. У 1968 р. вона, натхненна ідеєю відродження Рідної Віри, відновила журнал “Світання” в Канаді. Разом з інженером Нестором Роговським Лариса Мурович заснувала в м. Торонто і зареєструвала офіційно в канадійському Уряді Інститут імені Володимира Шаяна ще за його життя. Ларису Мурович і Нестора Роговського Володимир Шаян вважав “героїчно посвяченими”, написавши: “цих двоє карпатських буковинців є моїми найкращими людьми в Канаді. Їм моя безсмертна вдячність і любов. Найбільша пошана”. Своїм лицарем В. Шаян вважав також поета Левка Ромена, якого Лариса Мурович згадує як одного із співзасновників Інституту. До групи сподвижників цього Інституту належав також Смеречинський (ініціали невідомі), якого згадує доктор Ю. Лісовий у своєму листі до М. Ситника від 7.01.1983 р. [14].

Закипіла творча робота невеликого осередку Інституту. Збіркою коштів 28 його членів були видані праці Володимира Шаяна “Найвище світло”, “Найвища Святість”, “Григорій Сковорода – лицар Святої борні”. В. Шаян був безмежно вдячний своїм друзям і щасливий з їхньої відданості ідеї Відродження Рідної Віри. Водночас, він, як міг, листовно застерігав їх не спокушатися кількістю навернених “неофітів”: “Масу нам потрібно, але потрібно Авторитету як основи гієрархії і ладу... Зерно таке, як і ядро. Яке ядро, такий майбутній рух. Самозванчі амбіції збудять хаос. Хаос зможе опанувати