Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

«Нам треба буде зайнятися вашими сукнями від Фортюні», — сказав я одного вечора Альбертині. Для неї, яка так довго мріяла про ці сукні й так довго вибирала їх зі мною, яка приготувала загодя для них місце не тільки у шафі, а і в уяві, яка, перш ніж зробити вибір, довго вивчала кожну деталь, справити нову сукню було куди більшою подією, ніж для багатої жінки, у якої тих суконь до смутку і яка на них навіть не дивиться. Проте, хоча Альбертина з усмішкою подякувала мені, кажучи: «Ви такий ласкавий зі мною!» — я зауважив, що в неї змарніла і навіть журна міна.

В очікуванні, аж ці омріяні сукні будуть готові, я попросив позичити мені пару суконь (хоча б навіть матерії), і вдягав їх на Альбертину, драпував її в тканину, а вона проходжувалася по кімнаті з маєстатом дюґареси і гожістю манекенниці. Від вигляду цих суконь моя паризька неволя ставала для мене ще тоскнішою, бо вони нагадували мені про Венецію. Звісно, Альбертина була куди більшим в’язнем, ніж я. Диво-дивне, та й годі: доля, здатна перекувати людей, зуміла проникнути і крізь тюремні мури й одмінила її в самій істоті, перекинувши молоду бальбецьку дівчину в нудну й слухняну бранку. Так, в’язничні мури не убезпечили її від цього впливу: може, саме вони й створили її такою. Це не була вже та сама Альбертина, бо вона не гнала велосипед, як у Бальбеку, невловима, бо там було чимало пляжиків, де вона ночувала у приятельок і де брехнею легко було замести сліди; замкнена у мене, покірна й самотня, вона була не та, що в Бальбеку, навіть коли я знаходив цю ухильну, обачну й лукаву істоту, чию присутність на узмор’ї здовжували стільки зграбно приховуваних побачень, які розпалювали мою любов завданою мені мукою; істоту, у якої крізь її холодність до інших і банальні відповіді відчувалися вчорашні й завтрашні побачення, зате для мене не залишалося нічого, окрім погорди і вивертів. Сьогодні вона була не та, бо вітер із моря більше не здіймав її платтів, бо я приборкав їй крила, бо вона перестала бути богинею Звитяги. Тепер це була обтяжлива невільниця, якої я радий був позбутися.

Аби змінити напрям думок, а головне, аби не грати з Альбертиною в карти чи в дамки, я просив її музичити. Я лежав на ліжку, а вона сідала в кінці покою між книжковими шафами за піанолу. Вона вибирала твори зовсім нові або ті, які програла мені раз чи два; вона вже зрозуміла, що я люблю слухати те, що мені залишалося ще темне, радий, що можу, протягом кількох виконань, поєднувати між собою, завдяки світлу (світло це все прибувало, але, на жаль, все спотворювало й відчужувало) моєї свідомости, окремі і ще не завершені обриси будови, спершу майже невидимі в імлі. Вона бачила і, по-моєму, відчувала, яку радість дає моїй душі це зародження під її пальцями ще безформної туманности. Поки Альбертина грала, з усієї кучми її волосся я бачив тільки чорний кок у вигляді серця, звислий на вухо, наче в Веласкесової інфанти. Підхоже до того, як діяпазон цього музичного янгола визначався багатьма шляхами між різними пунктами в минулому, які пам’ять про нього зберегла в мені, і розмаїтими оселями цього спогаду, від зору до найглибших закамарків моєї істоти, що допомагали мені вникнути в тайники її сутности, так виконуваний твір теж мав свій діяпазон, створений нерівною видимістю різних фраз, залежно від того, як їм щастило роз’яснитися і поєднати обриси будови, спершу загубленої в тумані. Альбертина знала, з якою втіхою моя думка міряється з речами ще не знаними і моделює ці туманності. Вона здогадувалася, що за третього чи четвертого виконання моя тяма обійме, тобто розмістить на рівній відстані, всі частини, і вони, не потребуючи вже окремого розвою, перехрестяться й замруть на одній площині. Проте Альбертина не переходила до іншого твору, бо не уявляла, може, який процес відбувається в мені, вона знала, що тієї миті, коли моя свідомість зглибить таємницю п’єси, вона рідко не буде віддячена за свою нелегку працю якимсь цікавим роздумом. Того дня, коли Альбертина казала: «Дамо Франсуазі купюру більшу, хай вона її розіб’є», одним музичним твором ставало для мене менше, зате одною правдою більше.

Я добре усвідомлював, як безглуздо було б нині ревнувати її до мадемуазель Вентейль та до її приятельки — Альбертина зовсім не намагалася їх бачити, а коли ми обдумували, де нам літувати, вона відкинула Кбмбре, зовсім близьке до Монжувена. Ось чому я просив Альбертину грати мені Вентейля, бо я слухав його музику безболісно. Один-єдиний раз Вентейлева музика стала для мене посереднім приводом для заздрощів. Справді, Альбертина, знаючи, що я чув її в Морелевому виконанні у пані Вердюрен, одного вечора висловила бажання послухати і побачити Мореля. Це було два дні потому, як я довідався про Леїного листа до Мореля, несамохіть перехопленого паном де Шарлюсом. Я застановився: чи розповідала Лея Альбертині про Мореля? Я з жахом згадав слова: «велика ледащиця», «велика паскудниця». Але саме тому, що Вентейлева музика болісно асоціювалася для мене з Леєю — а не з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, — біль, завданий мені Леєю, вгамувався, я міг слухати цю музику спокійно; одна хвороба зцілила мене від інших. І певні Вентейлеві фрази, фрази, непомічені у пані Вердюрен, бувши тоді ніби темні й невиразні примари, — обернулися нині в сліпучу архітектуру; деякі з них ставали мені друзями, і то ті, які я ледве розрізняв, які здавалися мені бридкими. Мені й на думку не спадало, що вони як ті люди, антипатичні з першого погляду, але яких лише з часом ми пізнаємо такими, якими вони є насправді. Між цими двома стадіями зайшла справжня трансмутація. До того ж, фрази, які я розрізнив першого разу, але які тоді не розпізнав, тепер ототожнювалися з фразами з інших творів, як, наприклад, із фразою з Духовних варіяцій для органа.