Читати книгу - "Містер Мерседес"

зберігання ваші гроші й телефони. На таких великих публічних сходинах

інколи трапляються кишенькові злодії. Я все віддам вам назад, коли ми вже

безпечно розсядемося по своїх місцях, але жодних дзвінків чи текстингу, коли розпочнеться шоу — з цим нам усе ясно?

— А можна нам кожній перед тим сфотографуватися по разу, місіс Робінсон?

— питається Хільда.

— Так. Кожна по одному знімку.

— Два! — прохає Барбара.

— Гаразд, по два. Але поспішіть.

Кожна з них робить по два знімки, домовляючись пізніше відправити їх

електронною поштою, щоб у всіх був повний набір. І Таня також робить

парочку, фотографуючи дівчаток купкою, з руками одна в одної на плечах.

«Якими гарними вони виглядають», — думає вона.

— Гаразд, леді, здавайте сюди вашу готівку й щебетавки.

Дівчатка віддають їй гроші — з усіх разом назбирується доларів тридцять —

і свої цукеркових кольорів телефони. Усе це Таня кладе собі до сумки й

кнопкою на електронному ключі замикає джип Джинні Карвер. Вона чує

заспокійливе «клац» слухняних замків — звук, що означає безпеку й

надійність.

— А тепер, слухайте сюди, ви, божевільні жіночки. Ми всі йдемо, тримаючись за руки, поки не опинимося на своїх місцях, гаразд? Ану, дайте

мені почути ваше «окей».

— Окей! — кричать дівчатка й хапаються за руки. Вони шикуються

струмочком, у своїх найкращих облипчастих джинсах і найкращих кросівках.

На всіх майки з «Довколишніми», а в Хільди волосся зав’язане в кінський

хвостик білою шовковою стрічкою, на якій червоними літерами написано: «Я

♥ КЕМА».

— Ми йдемо на чудову розвагу, правильно? Найкращу з усіх, правильно? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— ОКЕЕЕЙЇЇЇ!

Задоволена, Таня веде їх до «МАКу». Це довга подорож по гарячому

щебенистому покриттю парковки, але, схоже, нікому з них це не псує

настрою. Таня шукає очима того лисого чоловіка в кріслі-візку й помічає, що він прокладає собі шлях до краю тієї черги, що складається з

інвалідів. Ця черга набагато коротша, але їй все одно сумно бачити усіх

тих людей-калік. Потім крісла-візки починають рухатися. Інвалідів

починають впускати першими, і вона вважає, що це гарне рішення. Нехай всі

або більшість з них займуть свої місця у спеціально відведеному для них

секторі, перш ніж розпочнеться масове нашестя.

Коли Таніна вервечка досягає краю найкоротшої черги здорових людей (яка

все одно дуже довга), вона бачить, що той кощавий лисий чоловік уже

виїжджає пандусом для інвалідів, і думає: «Наскільки легше було б йому, аби він мав оте моторизоване крісло». Вона думає про ту фотографію, що

лежить у нього на колінах. Хтось із любимих рідних, кого не стало? Скоріш

за все, саме так.

«Бідний чоловік», — думає вона знову й посилає вгору молитву Богові, дякуючи Йому за те, що з її власними двома дітьми все гаразд.

— Ма? — гукає Барбара.

— Що, любонько?

— Найкраща з усіх радість, правда?

Таня Робінсон стискає долоню дочки:

— Ще б пак.

Котрась з дівчаток чистим, ніжним голосом починає співати «Поцілунки на

півдорозі»:

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі, місяць

світить, коли ти поруч зі мною…»

Приєднуються інші дівчата:

«Твоє кохання, твій доторк, цього так мало, цього ніколи не вдосталь… я

хочу кохати тебе по-своєму…»

І вже невдовзі, підхоплена не менш як тисячею голосів, пісня спливає

вгору, у тепле вечірнє повітря. Таня радо додає і свій голос, а завдяки

тим звукам, що протягом останніх двох тижнів безупинно лунають з кімнати

Барбари, вона знає всі слова.

Вона імпульсивно нахиляється і цілує свою дочку в тім’я.

«Найкраща з усіх радість», — думає вона.

28

Ходжес і його молодші Ватсони стоять у підвальному командно-контрольному

центрі Брейді, дивлячись на ряд причаєних комп’ютерів.

— Спершу «хаос», — каже Джером, — а потім «пітьма». Правильно?

Ходжес думає: «Це звучить схожим на щось, ніби як з книги Апокаліпсиса».

— Думаю, що так, — киває Холлі. — Принаймні в такому порядку це було там, у неї. — Ходжесу вона каже: — От бачите, вона підслуховувала? Можу

закластися, що вона чула набагато більше, ніж він про це сам собі уявляв.

— Вона повертається знову до Джерома. — Ще одна річ. Дуже важлива. Не

баріться, якщо таки ввімкнете їх «хаосом».

— Авжеж. Самовбивча програма. От тільки якщо я нервуватиму й мій голос

прозвучить високо й пискляво, як у Мікі Мауса?

Вона вже було відкриває рота відповісти на це, та потім помічає вираз у

його очах.

— Не на часі тут хихотіти. — Але попри себе, вона усміхається. — Нумо, Джероме. Станьте Брейді Хартсфілдом.

Йому вистачає тільки раз промовити «хаос». Комп’ютери загораються і

починають відлічуватись цифри.

— Пітьма!

Цифри продовжують збігати.

— Не кричіть, — каже Холлі, — Восподи.

16, 15, 14.

— Пітьма.

— Мені здається, ти знову басиш, — каже Ходжес, намагаючись не показати, як він насправді нервується.

12. 11.

Джером витирає собі рота.

— П-пітьма.

— Мимря, — зауважує Холлі. Напевне, не вельми допоміжне зауваження.

9. 8. 7.

— Пітьма.

5.

Відлік припиняється. Джером видає бурхливе зітхання полегшення. Тим

часом, на екранах замість цифр з’являються фотографії чоловіків у

старовинних костюмах часів Дикого Заходу, які стріляють, в яких

стріляють. Один з них зафіксований у ту мить, коли він верхи на коні

проломлюється крізь вітринне скло.

— Звідки це такі заставки? — питається Джером.

Ходжес показує на п’ятий у батареї комп’ютерів Брейді:

— Це Вільям Холден[340], отже, мені здається, це мусять бути кадри з

якогось фільму.

— Це «Дика зграя», — промовляє Холлі. — Режисер Сем Пекінпа. Я дивилася

цей фільм тільки один раз. У мене після нього були кошмари.

«Кадри з кінофільму, — думає Ходжес, дивлячись на гримаси й револьверну

стрілянину. — І одночасно коди зсередини голови Брейді».

— Ну, а тепер що?

Відгукується Джером:

— Холлі, ви розпочинайте з першого. Я розпочну з останнього. Зустрінемося

посередині.

— Оце вже схоже на план, — каже Холлі. — Містере Ходжес, можна мені тут

курити?

— А чому б збіса й ні? — каже він і прямує до підвальних сходів, щоби там

сісти й дивитися, як вони працюватимуть. По дорозі туди він машинально

тре собі западину прямо під лівою ключицею. Знов повернувся той дражливий

біль. Мабуть, він потягнув собі якийсь м’яз, коли біг по вулиці тоді, коли вибухнула його машина.

29

У фойє