Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Герцог Монморансі, родич покійного адмірала, і маршал Коссе[90] зникли в підземеллях Бастілії. Привселюдно стратили на Гревському майдані двох заводіїв: одного інтригана-італійця, а разом з ним — і це була особлива втіха для такої мастачки, як пані Катрін, — отого ла Моля, що був, сам не помічаючи цього, її знаряддям. Він був також полюбовником її швидкої на кохання дочки, і що вже та витворяла, коли з нього злетіла голова! Корчила з себе просто-таки східну вдову. Звеліла принести їй відтяту голову, набальзамувати її, щоб вона збереглась у всій своїй мужній вроді, оздобити самоцвітами і так возила з собою всюди, поки не захопилася новим коханцем. Тоді вона дбайливо поховала голову в свинцевій скриньці.

Що ж до решти змовників, то астрологи здатні читати по небесному склепінню долю вельможних, а алхіміки вміють передбачати майбутнє по випарах металів. І пані Катрін не зважилась відібрати життя двом таким мудрецям. Вона просто вирішила, що ті мудреці, хоча й підвели спільників у змові, їй провіщатимуть тільки правду.

Інакше вчинила вона зі своїм зятем Наваррою. Звісно, і її нерозумному синові д'Алансону довелось відбувати принизливі допити й грати роль ув'язненого. Але свого Королика стара взяла до себе в карету. Не спускаючи з нього ласкавого погляду і довгі години тішачись його товариством, вона повезла його в Париж, до Луврського замку. А він же сподівався, що не так скоро повернеться сюди. В своєму покої він побачив грати на вікнах, і кому ж, кому доручено піклуватися про його особу? Його щирому приятелю, капітанові де Нансею. В'язень попав у надійні руки.

Він зрозумів це й отямився. Його струснуло, мов від раптової зупинки після надміру швидкої біганини. Дрож безнадії пройняв усе його тіло, а в голові була ще не звідана втома.

— Величносте! Не лежіть стільки на ліжку! — радив д'Арманьяк, — Танцюйте, а передусім — показуйтесь на люди! Хто ховається від людей, той збуджує підозру, а ви її й так збудили вже забагато.

Анрі відказав:

— Моє життя скінчилося.

— Воно ще й не починалося, — поправив його перший камердинер.

— Нижче падати вже нема куди, — нарікав нещасливець. — Я спустився до найнижчого щабля… а цей щабель найбезпечніший, — додав він, здивувавши д'Армадьяка: тому ці слова здалися недоладними. І справді, Анрі спитав його: — Невже я був несповна розуму? Нащо я все це робив? — допитувався він. — Я ж добре знав, чим воно має скінчитися.

— Наперед цього ніхто не знає,— заперечив д'Арманьяк. — Усе вирішує випадок.

— А треба, щоб вирішував мій розум, — сказав Анрі.— Тільки де він був? Наші інтриги тільки затуманюють його, і тим дужче, чим глибше ми в них устряємо. Це тому, що зв'язуєшся з іншими, а ті інші ненадійні. Навіть сам я від цього став ненадійний. Повір мені, д'Арманьяку, більшість наших вчинків робиться догори ногами.

Д'Арманьяк, украй здивований, зауважив:

— Це не ваші слова, величносте.

— Так, я почув їх від одного дворянина, що з ним познайомився під Лa-Рошеллю. Те, що він казав, уразило мене до глибини душі, і найнезбагненніше ось що: тільки-но почувши, я вже й забув його і наробив вчинків, що затуманюють голову.

— Не думайте більше про це, — порадив перший камердинер.

— Навпаки, я ніколи цього не забуватиму.

Анрі схопився з ліжка, випростався й сказав рішуче:

— Більше не ділитиму командування ні з ким! Віднині я сам собі генерал.

Звичайно, це був вельми своєрідний висновок із твердження, що більшість вчинків робиться догори ногами. Той дворянин під Ла-Рошеллю навряд чи зробив би такий висновок для себе. Проте якраз йому було добре відомо, що кожна істина має два боки, і приклади з античності допомагали йому зрозуміти натуру двадцятирічного юнака, чиї руки аж ніяк не незграбні. Цей юнак ловить думки, як м'ячі, він може стрибати, вміє осідлати коня. «Я — на порозі старості, він — втілення молодості, яку я залишаю, майже не знавши», — так думав пан Мішель де Монтень у себе вдома, на півдні, бо й він не забув розмови на морському березі.

Карлові Дев'ятому в наступному місяці сповнилось би двадцять чотири роки; але тридцять першого травня 1574 року він лежав у ліжку й умирав. Було те у Венсені.

Всі вже знали, що він має померти, а тому замок аж двигтів від тривоги, що раз у раз вибухала гамором. Прибічники короля Польщі твердили, що він устигне повернутися до Франції дуже скоро й покарати всіх зрадників, а зрадниками вони називали прибічників Двоносого. Через те й грізні голоси та брязкіт зброї; та це було ще не все. Під склепіннями замку лунали гучні команди, всі виходи охороняли, а особливо лунко гриміла важка хода вартових біля двох дверей, що їх пані Катрін стерегла найпильніше. За тими дверима сиділи її син д'Алансон та Королик — і вони добре робили, що не показувались, а лишалися там під охороною. Бо жоден з них, вийшовши, не дістався б далеко. Перший бунтівний вигук будь-кого з їхніх приятелів — і над ними б нависла небезпека. Сьогодні правила смерть, бо король умирав.