Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Цих снів він не забував. Ніколи.

За кожним разом він потребував часу, щоб нагадати собі, хто він такий, що тут робить і звідки взявся в цьому місці. Альтсін Авендег — злодій, шахрай, моряк, сільський парубок, помічник коваля, фокусник, храмовий дзвонар, скриба… Останні п’ять років він був багатьма особами. Змінював місця й професії інколи через кілька місяців, інколи частіше. Сни гнали його, а він тікав. Щоразу, коли він затримувався десь надовше, вони з’являлися вже за кільканадцять днів. Спочатку короткі й спорадичні, а потім — все довші й частіші. Аж врешті вони починали навідувати його щоночі. Тоді він без слова збирав манатки й тікав подалі, а сни губили його слід і дарували йому відпочинок на якийсь час.

Найдовше — десь вісім місяців — він залишався на кораблі, що курсував поміж Перонвилком та Ар-Міттаром. Здавалося, що сни не могли знайти його у морі. Але коли вже знайшли… Його, як розповідали потім, не могли добудитися три дні. Три дні він навперемінно спав, плакав і кричав, занурений у жах битви, що ніяк не закінчувалася, і де він інколи був чоловіком, інколи жінкою, інколи старцем, а інколи юнаком. Де він бився з людьми й проти людей, ходив по коліна в крові, бризкав нею із сотень ран. Найчастіше йому снилося, що він сам — демон.

Тоді він прийшов до тями в малому храмі Великої Матері під Венглореном. Капітан висадив його на суходолі, не сплативши за останній місяць, та зник у морі. Альтсін його розумів. Моряки — люди забобонні, віддані на ласку й неласку Близнят Моря. Їм непотрібен на борту безумець, який кричить крізь сон на нікому невідомих мовах.

Про те, що розмовляє незнаними діалектами, він уперше довідався саме в храмі, хоча, на капосний сміх Клег, уві сні розумів кожне слово. Жерці були людьми вченими, знали чимало мов і говірок, оскільки місіонери навертали народи північно-західного кінця континенту на віру в Баельта’Матран і до імперського пантеону. Меекхан ніколи не підкорив цю частину світу зброєю, хоча торговельно, культурно та релігійно радив собі тут доволі непогано. А місіонери найважливішої богині Імперії були справді добре навченими.

Але навіть вони не могли розпізнати, якими мовами він кричав. Не могли також сказати, на які діалекти чи мови це схоже.

Але дозволили йому залишитися, а коли вичуняв, бо сни трималися подалі від храму, то не виставили його за двері. Чотири місяці він кілька разів денно бив у дзвін на вежі, замітав доріжки, носив воду з колодязя, допомагав на кухні. Йому видали храмовий одяг — широкі шати з каптуром — й дозволили відпустити бороду. Ніхто на світі на впізнав би в ньому того молокосмока, який п’ять років тому покинув Понкее-Лаа. Здавалося, нарешті він знайшов спокій.

Проте храм насправді виявився чимось на кшталт в’язниці. Тоді він мандрував узбережжям лише другий рік, і Альтсіну здавалося, що немає нічого гіршого, ніж провести решту життя за мурами. Він задихався. Щоденна рутина замість того, аби давати заспокоєння, наближала його до безумства. Нарешті, вночі, нікого не будячи, він вийшов назовні й помандрував на північ.

Коли була потреба, працював, де тільки міг. Крав і шахраював, але намагався робити це лише тоді, коли не було іншого виходу, щоби наповнити черево. Під час крадіжок завжди був ризик, що його схоплять і помістять принаймні на кілька місяців у камеру.

Разом із кошмарами, які змогли б тут до нього дістатися. Волів би найматися до будь-якої праці за жменю старої каші.

Пізніше він відкрив, що вміння читати, писати й вести розрахунки — саме ті науки, до яких його змушував Цетрон — мають у провінції значно більшу вартість, ніж у місті. На скриб і сільських писарчуків тут чекали, наче на ліки. Він швидко зрозумів, що відповідний одяг і вигляд — каптан із червоними манжетами й комірцем і поплямовані чорнилами пальці — дає йому роботу швидше, ніж розпитування господарів про можливість нарубати дров взамін на шматок хліба. Відхід Імперії забрав із собою більшість урядників, а багато які справи неможливо було вирішити усно. Мандруючи селами й містечками, він переписував умови купівлі, шлюбні договори, переглядав звернення до судів, доповнював книги народжень і смертей, якщо такі залишалися в тій місцині. Тричі він навіть залишався на довше й намагався навчати дітей.

Але сни завжди його наздоганяли.

Лише раз він наважився шукати допомогу. За порадою місцевих, пішов до знахарки, спеціалістки по замовлянню жахів. Та лише торкнулася його й відразу вийшла, наказавши залишитися в хаті й чекати. Якби він не визирнув у віконце… Вона повернулася з громадою селян, а він, заховавшись на краю лісу, дивився, як вона без слова зачиняє ззовні двері та вікна в будинку й підпалює його. Якщо сільська відьма воліла втратити весь свій скарб, тільки б його вбити, то що зробили б жерці або чародії? Людина, якої торкнувся демон, нехай навіть лише через країну снів, ніколи не знайде спокою.

Тому він подорожував з місця на місце, від села до села. А сни ставали все швидшими, все менше ночей він міг проспати без кривавих видінь і присмаку заліза в роті, який неодмінно супроводжував ті сни. За останні три роки він міг вважати себе щасливчиком, якщо вдавалося зберегти спокій хоча б на три ночі. Тепер кошмари посилилися, останні два місяці вони снилися йому раз за разом, незважаючи на те, як далеко він віддалився від місця, де його навідували попередні. Коли вчора ввечері він дістався до Понкее-Лаа — за сто днів подолавши майже сто миль, спершу возом, а тоді баркою, яка пливла вниз Ельгаран, — сон дістався до нього майже відразу.

Не було куди тікати. Ці видіння почалися тут, у місці, де палаш молодого барона розрубав йому плече. Тоді вони спалахнули в ньому кривавим шалом, й завдяки ним він переміг вродженого фехтувальника. Він — той, хто до тієї миті не мав у руці справжнього меча. У порту билися кинджалами й палками. Демон тоді врятував йому життя, але для того, кого виховали на вулиці, не існувало чогось такого, як дармова доброта. Створіння з-за Мороку зробило це, мабуть, щоби злодій став його єдиним зв’язком із світом, і якби злодій загинув, то