Читати книгу - "Буря Мечів"

— Так, ваша світлосте,— сумно мовив він.

— Я не дитина,— сказала йому Дані.— Я — королева.

— Навіть королеви можуть помилятися. Астапорці надурили вас, ваша світлосте. Дракон вартує більше за військо. Й Ейгон довів це триста років тому, на Полум’яному полі.

— Я знаю, що довів Ейгон. А я збираюся довести ще дещо,— сказала Дані й відвернулася до дівчинки-рабині, яка смиренно стояла поруч з нею.— В тебе є ім’я, чи тобі теж треба щодня тягнути наймення з якогось барила?

— Ні, це тільки для незаплямованих,— мовила дівчинка. А тоді збагнула, що питання поставлене валірійською мовою. І вирячила очі.— Ой!

— Тебе звати Ой?

— Ні. Ваша світлосте, пробачте відданій вам таку нестриманість. Вашу рабиню звати Місанді, але...

— Місанді більше не рабиня. З цієї миті я тебе звільняю. Ходи зі мною в паланкін, поїдемо разом, хочу побалакати.

Рахаро допоміг їм залізти всередину, й Дані затулилася фіранками від пилюки та спеки.

— Якщо залишишся в мене, будеш мені служницею,— сказала вона, коли паланкін рушив.— Триматиму тебе біля себе, щоб ти перекладала, як для Кразниса. Але можеш піти, коли схочеш, якщо в тебе є мама чи тато, до яких ти б хотіла повернутися.

— Віддана вам залишиться,— сказала дівчинка.— Віддана вам... я... мені нема куди йти. Я радо вам служитиму.

— Волю я тобі дати можу, а от безпеку — ні,— застерегла Дані.— Мені цілий світ треба переплисти, на війні воювати. Тобі, може, доведеться голодувати. Або ти захворієш. Або тебе вб’ють.

— Валар моргуліс,— сказала Місанді валірійською.

— Всі люди помруть,— погодилася Дані,— але будемо молитися, що з нами це станеться нескоро,— вона відкинулася на подушки й узяла дівчинку за руку.— А ці незаплямовані і справді безстрашні?

— Так, ваша світлосте.

— Тепер ти служиш мені. Вони дійсно не відчувають болю?

— Вино мужності такі відчуття притлумлює. А на той час як вони вбивають немовля, вони його п’ють багато років поспіль.

— А вони слухняні?

— Слухняність для них — усе. Якщо ви накажете їм не дихати, їм це буде зробити легше, ніж ослухатися.

Дані кивнула.

— А коли вони мені стануть непотрібні?

— Ваша світлосте?

— Коли я переможу у війні й отримаю батьків престол, мої лицарі вкладуть свої мечі у піхви й повернуться у свої фортеці, до своїх жінок, дітей і матерів... до свого життя. Але ці євнухи свого життя не мають. Що мені робити з вісьмома тисячами євнухів, коли не треба вже буде воювати?

— З незаплямованих виходять найкращі вартові й чатові, ваша світлосте,— сказала Місанді.— Та й для таких добірних загонів завжди неважко знайти покупця.

— Мені казали, у Вестеросі людьми не торгують.

— З усією повагою, ваша світлосте, але незаплямовані не зовсім люди.

— Якщо я схочу їх перепродати, чи можу я бути певна, що їх не використають проти мене ж? — багатозначно запитала Дані.— Як вони поведуться? Воюватимуть проти мене, можуть мене вбити?

— Якщо новий хазяїн накаже. Вони не ставлять запитань, ваша світлосте. У них відбивають потяг до запитань. Тож вони просто слухаються,— мовила дівчинка. Вигляд вона мала стривожений.— Коли ви... коли вам вони будуть непотрібні... ваша світлість може наказати їм зарізатися власними мечами.

— І вони навіть це зроблять?

— Так,— озвалася Місанді тихше.— Ваша світлосте.

Дані стиснула її руку.

— Але ти б не хотіла, щоб я їм таке наказувала. А чому? Чому тобі не байдуже?

— Віддана вам не... Я... Ваша світлосте...

— Кажи.

Дівчинка опустила очі.

— Колись троє з них були моїми братами, ваша світлосте.

«Тоді я сподіваюся, твої брати такі ж хоробрі, як ти кмітлива».

Дані відкинулася на подушку, а паланкін ніс її вперед, на «Балеріон» — востаннє навести лад у своєму світі. «І до Дрогона». Вона похмуро стиснула вуста.

Ніч була довга, темна й вітряна. Дані, як завжди, нагодувала драконів, але сама апетиту не мала. Трошки поплакала самотою в каюті, а тоді ненадовго висушила сльози — щоб у черговий раз посперечатися з Гролео.

— Магістра Іліріо тут немає,— нарешті сказала вона йому,— а якби й був, він мого рішення теж не похитнув би. Незаплямовані мені потрібні дужче за кораблі, тож більше я про це і слухати не хочу.

Злість випалила горе і страх, принаймні на кілька годин. Дані покликала до себе в каюту кровних вершників і сера Джору. Тільки їм вона по-справжньому довіряла.

Потому вона збиралася поспати — добре відпочити перед завтрашнім днем, але, годину прокрутившись у задушливому обмеженому просторі каюти, вона переконалася, що це безнадійно. За дверима сидів Аґо, наново ладнаючи тятиву до лука у світлі розгойданої олійної лампи. Рахаро, схрестивши ноги, сидів поряд з ним, нагострюючи точильним каменем арах. Дані сказала, щоб і далі займалися своїми справами, а сама пішла нагору, на палубу — подихати прохолодним нічним повітрям. Команда, заклопотана своїми справами, не чіпала її, а от сер Джора незабаром до неї приєднався біля леєра. «Завжди крутиться поблизу,— подумала Дані.— Добре мене вивчив».

— Халесі! Вам би поспати. Завтра, можу з певністю сказати, день буде важкий і спекотний. Вам знадобляться всі сили.

— Пам’ятаєте Ірою?

— Лазарянку?

— Її ґвалтували, а я зупинила це й узяла її під свій захист. Та коли мій сонце-й-місяць помер, Маго забрав її назад, використав і вбив. Аго сказав, така в неї доля.

— Пам’ятаю,— мовив сер Джора.

— Я дуже довго була сама, Джоро. Сама-самісінька, якщо не рахувати брата. Маленька й настрашена. А Вісерис, замість захищати мене, ображав і ще більше залякував. Не слід було йому цього робити. Він же не просто моїм братом був, а й королем. Навіщо боги ставлять королів і королев, як не для захисту тих, хто сам захиститися не може?

— Деякі королі самі себе ставлять. Як Роберт.

— Він несправжній король був,— презирливо мовила Дані.— Чинив несправедливо. А справедливість... ось для чого й існують королі.

На це серові Джорі не було чого відповісти. Він тільки посміхнувся й торкнувся її волосся — зовсім легенько. Цього було досить.

Вночі їй наснилося, що вона — Рейгар, їде на Тризуб. Але верхи на драконі, а не на коні. На тому боці ріки вона угледіла Узурпаторове ворохобне військо, закуте в кригу, але вона скупала його