Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Якби я могла, то сама це все організувала, але, — вона зробила паузу, вказуючи пальцем прямо на мене. — Власне, тому ми вже почали дещо думати з дівчатами.

— Чудово, — пробурмотів я, проводячи по волоссю. — І, що саме?

— Ти це серйозно? — Луїза підняла брову, дивлячись на мене так, ніби я тільки-но спитав, чи Земля кругла. — Я так і знала, що потрібно було тебе попередити! Ще б точно осоромив нас усіх! Ми придумали невелике свято. І.. Без циркових артистів і феєрверків, якщо тебе це лякає.

— Невелике, кажеш? — я недовірливо хмикнув. — Знаючи тебе, «невелике» означає «з оркестром і шоу рожевих дельфінів».

— Камілло, це ж день народження твоєї дружини! — Луїза штовхнула мене в плече, а її обурення було таким справжнім, що я майже розсміявся. Хоча насправді, шалено нервував. Я досі не знаю дати! — Ми хочемо зробити це затишно, красиво, з наголосом на емоції, а не на масштаб.

— І що це включає? — запитав я, трохи роздратовано видихнувши. — Тільки не кажи, що будуть танцювальні номери чи щось таке.

— Романтична вечеря, — вона знизала плечима, ніби це було само собою зрозуміло. — На веранді в ресторані Ніно. Він погодився нам допомогти… Там.. Музика, легке освітлення, квіти. І, можливо, кілька близьких друзів. Нам потрібна твоя допомога. Ну і від тебе подарунок, звісно.

— А подарунок, на твою думку, це що?

— Це вже твоя справа, Бореллі, — вона вказала на мене пальцем. — Тільки не забудь, що це має бути особливе. Не якісь там квіти з найближчого магазину чи шоколадка.

Я важко зітхнув і задумливо подивився на неї.

— Луїзо, ти справді думаєш, що я можу подарувати Вікторії шоколадку?

— Чесно? — вона нахилила голову і прискіпливо оглянула мене. — Іноді здається, що ти здатний на це.

— Яка ж у тебе віра в мене, — я саркастично усміхнувся. — Отже, яка допомога потрібна від мене? Якщо кошти, то це не проблема, ти знаєш, і я тільки «за», аби долучитись, — продовжив я, намагаючись бути максимально серйозним.

Луїза похитала головою, а її вираз обличчя був достатньо красномовним, щоб дати зрозуміти, що я знову сказав якусь дурість.

— Проблема не в цьому. Це сюрприз, Камілло. А отже, ти маєш якось привезти її на це свято. Навіть краще, якщо весь день удаватимеш, що справді забув про її день народження.

Я мало не розсміявся від абсурдності ситуації. Удавати, що забув? Та я дізнався про це всього кілька хвилин тому!

— Гара-азд, — протягнув я, нервово протираючи шию. — І коли я маю привезти її?

Луїза зупинилася, примружила очі й зробила такий глибокий вдих, ніби намагалася зберегти терпіння.

— Камілло, ти взагалі ідіот?

І я таки був ідіотом. Буквально відчував, як в мені зростає це прекрасне відчуття повної безпорадності.

— Я… — тяжко видихнув і заплющив очі. Видавати себе, що я нічого не знаю? Ха, це вже відбулося! Проте як виплутатися з цього зараз? — Луїзо, мене тільки що тренер тріснув ракеткою по голові. Я нічого не розумію зараз!

Вона глянула на мене, як на безнадійного пацієнта, й несподівано простягнула руку.

— Дай мені свою ракетку.

— Навіщо? — здивовано перепитав я, піднявши одну брову.

— Бо в мене таке ж бажання виникло.

— Боже…

— Завтра, Камілло, — різко сказала вона, перебиваючи моє театральне зітхання. — Завтра день народження у твоєї дружини.

— Завтра? — я гучно вигукнув, немов це була якась вселенська катастрофа. — Бляха…

— Ти дійсно ідіот, Бореллі, — Луїза похитала головою й закотила очі. — Тому привезти ти маєш її до ресторану увечері. Десь близько сьомої. Зможеш?

Я лише мовчки дивився на неї, намагаючись прорахувати, як це зробити. І все б нічого, однак…

— І якщо до вечора ти нічого не придумаєш, ми з дівчатами зробимо все за тебе. І попереджаю: там точно будуть рожеві дельфіни! — вона вимовила це з такою серйозністю, що я не міг зрозуміти, це жарт чи справді її реальний план.

Луїза відкинула волосся назад, розвернулася й впевнено пішла до своєї машини, залишивши мене стояти на парковці, мов дурника, посеред цієї несподіваної драми.

Я підняв очі до неба, глибоко вдихнувши. День народження. Вікторія. Сюрприз. Подарунок. Ресторан. А ще змагання до шостої вечора, потім тригодинна дорога… Чудовий збіг обставин, просто ідеальний.

І хоч я намагався зберігати спокій, у голові вже обертався справжній вихор ідей. Здавалося, що план «не облажатися» був для мене більш складним, ніж завоювання чемпіонського титулу.

— Чудово, — пробурмотів я, сідаючи в машину. — Просто чудово.