Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Я помітила, що ти їй сподобався… Але навіть не уявляла, що вона так по-справжньому в тебе закохається… — Рада зітхнула й опустилася на м’який диван біля фортепіано. — Мені її щиро шкода.

— Але що я мав робити? Погодитися? — запитав Альбрехт, кидаючи на неї уважний погляд.

— Я не про це. — відповіла вона, поправляючи пасмо волосся за вухо. — Кохання — річ дивна і часто… жорстока. Але, повір моєму слову, такі, як Елейн, ще не раз з’являться на твоєму шляху. Така вже доля артиста та й аристократа. Ти потрібен усім. І кожен захоче бачити тебе поруч із собою. А дехто — навіть на колінах перед вівтарем.

Хлопець не став із нею сперечатися. Він знав, що на нього чекає. Але це стосувалося і Ради. Так, як саме на її адресу, Альбрехт часто чув багато компліментів. Але, не знаючи чому, він підсвідомо відгороджував її від усіх потенційних наречених. А Рада сміялася, кажучи, що «алмаз має бути в руках ювеліра, і що він зможе зробити з нього діамант». В руках того, хто зробить тебе краще.

* * *

Дні летіли непомітно. Квітень добігав кінця. Рада давно чекала цього дня — свого дев’ятнадцятиріччя — і водночас не хотіла, щоб він наставав. Це було схоже на кінець чогось безтурботного й початок чогось нового, ще невідомого. Проте природа, мов змовившись, подарувала їй справжню казку: сонячне небо, теплий вітер і свіже повітря — усе ніби створене для того, щоб цей день став найкращим.

Прокинувшись близько десятої ранку, дівчина солодко потяглася в ліжку, усміхаючись сама собі. Вона виспалася — вперше за довгий час. Зазвичай ранки зустрічали її сонною й неуважною, та сьогодні все було інакше.

Коли Рада опустила погляд на ковдру, її серце раптом тьохнуло: на ній лежав букет польових квітів. Простий, запашний. Вона піднесла його до обличчя й глибоко вдихнула аромат.

Двері тихенько рипнули — й на порозі з’явився Альбрехт. Рада зірвалася з ліжка, тримаючи букетик в одній руці, й кинулася до нього.

— Дякую! — вигукнула вона й повисла в нього на шиї.

Альбрехт засміявся й легко закрутив її. У нічній сорочці, з розпатланим волоссям і з тими квітами в руках вона здавалася ще красивішою. Він завжди любив, коли вона була простою, без дорогих прикрас і обтяжливих тканин. 

— Ти давно не спиш? — спитала вона, трохи відсторонившись.

— Години дві. Прогулявся за місто — там, за пагорбами, ростуть ці квіти. Троянд тобі й так надарували вдосталь на концертах. А я хотів подарувати щось, чого ще не було.

— У цьому весь ти. — усміхнулася Рада. — Ти ніколи не повторюєш за іншими. І... я справді люблю польові квіти.

Альбрехт кивнув, вдивляючись у її блакитні очі.

— Я наказав накрити в камінній залі. Одягайся — підемо снідати.

Рада крутнулася на носочках і пішла до шафи. З-поміж десятків суконь вона обрала улюблену, легку, мов подих весни. Переодягаючись, помітила, як Альбрехт завбачливо відвернувся — і з усмішкою поставила букет у вазу.

— Готова! — мовила, і вони разом пішли до сніданку.

У камінній залі нікого крім них, не було. Без присутності прислуги й сторонніх поглядів етикет був не потрібен — і вони могли дозволити бути собою. Сміятися з повним ротом, говорити водночас і пити чай з ложечки, як діти. Те, що було б неприйнятним для іменитих дворян.

Незабаром до зали зайшла Катана. Для неї це був особливий день — перший день народження дочки, що вона зустрічала поряд. Вона трохи хвилювалася, обираючи подарунок. На її прохання Мерлін замовив у Філанті діадему з сапфірами, а Шахрія з Рошаном надіслали спеціально пошиту сукню — майже точну копію тієї, що була на султанші в день коронації. Рада пообіцяла, що неодмінно вдягне її на вечерю.

— Ми з Мерліном збираємось покататися на конях! — сказала Канна. — Приєднуйтесь! Нема чого в таку погоду сидіти в замку!

Рада й Альбрехт із радістю погодилися. Карети набридли, а вітер у волоссі — це зовсім інше відчуття.

На завтра ж вони запланували подорож до графа Локстерна й виступ у родини Жуль.

* * *

Хвилі одна за одною накочувалися на берег. Небо темніло — насувався шторм. Але Раду й Альбрехта це не турбувало: вони сиділи на великому камені біля води, вдвох, здається забувши про все на світі.

Вони нещодавно приїхали до Віджио. Завтра знову в дорогу — гастролі, концерти, нові будинки. Родина Жуль, перед якою виступали вчора, вже відгукувалася в пам’яті приємними словами. 

Рада сиділа, обійнявши коліна, вдивляючись у сиву гладінь. Альбрехт мовчав. Їхні думки перетікали в спокійне мовчання.

Їм подобалася увага. Гонорари були щедрими, і навіть Мерлін більше не заперечував проти гастрольного життя. Проте…

«На них пішла мода.»

Вбрання Ради дедалі частіше копіювали, дехто — до найменших деталей. Найбільше галасу наробила її вкорочена сукня з балу. Але в ній же була суть — порушення норм, спроба сказати щось світу. Та мода, як завжди, викликала й опір: жінкам заборонялося відкривати ноги. І ось почалися зауваження.

— Чому ти тоді відмовила, не подумавши? — тихо спитав Альбрехт, схиливши голову ближче до неї. — Ти ж сподобалась барону.

— Не хочу стосунків. — знизала плечима Рада. — І не вперше отримую подібні пропозиції. Я не хочу бути призом для якогось дворянина. А ти чому відмовляєш?

— З тієї ж причини. — зітхнув він. — Половина герцогства бачить у мені кандидата в чоловіки.  А я не можу дати їм те, чого вони шукають. Любові не буде. То навіщо брехати?

— Може, ти й маєш рацію. Важко відкривати душу стороннім… — задумливо мовила Рада, підвелася й поправила ремінь на своїх штанах. — Якби тільки можна було пояснити всім цим людям, що наші серця вже зайняті. Але ж… не можна просто взяти й побратися з музикою. А шкода…

Альбрехт усміхнувся, підводячи погляд до неї: