Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

У темряві розкрилася смужка яскравого світла, і за нею Джейк більше не бачив Шимі й Теда. Секунду-дві вона лише тремтіла й темнішала, і Джейк подумав було, що вона неминуче зникне. Та раптом вона знову спалахнула і розкрилася ширше. До його вух долинув дуже слабкий звук (наче все, що чуєш, під водою): гуркіт машини чи вантажівки, що промчала в тому, іншому світі. І побачив будівлю з маленьким асфальтованим паркувальним майданчиком спереду, на якому стояли три машини і пікап.

«Денне світло!» — налякано подумав Джейк. Бо якщо в Наріжному світі час ніколи не плинув у зворотний бік, це означало, що він все-таки ковзнув уперед. Якщо в щілині світла було видно Наріжний світ, тоді там була субота, дев’ятнадцяте червня, року…

— Швидко! — закричав Тед з іншого боку сліпучої дірки в реальності. — Якщо ви йдете, то пора! Він от-от знепритомніє! Якщо ви йдете…

Роланд смикнув Джейка, потягнув його за собою вперед. Його кошіль теліпався за спиною.

— Стій! — хотів закричати Джейк. — Стій, я забув свої речі!

Але було вже запізно. Груди йому неначе стиснули чиїсь велетенські руки, і все повітря зі свистом вирвалося з легень. «Зміна тиску», — подумав він. Було відчуття, що він падає вгору, а потім він покотився тротуаром на паркувальному майданчику, а за ним котилася його тінь. Він мружився і десь у найглибшому закапелку свідомості думав про те, як давно вже його очі не бачили простого природного денного світла. Десь із тих часів, коли він зайшов до Печери дверей у пошуках Сюзанни.

Дуже тихий, до нього долинув голос (напевно, тієї дівчинки, що поцілувала його), і той голос гукнув: «Хай щастить!», а потім усе зникло. Край Грому, і Девар-Тої, і пітьма. Вони опинились в Америці, на паркувальному майданчику перед місцем, на яке привела їх пам’ять Роланда і сила Шимі, зміцнена іншими чотирма Руйначами. То був універсальний магазин Іст-Стоунгема, де на Роланда й Едді напали з засідки бандити Джека Андоліні. Якщо не сталося якоїсь непоправної помилки, той напад відбувся двадцять два роки тому. А зараз було дев’ятнадцяте червня 1999 року, і годинник у вітрині (довкруг циферблата було написано «ДЛЯ М’ЯСНИХ ЗАКУСОК „БОЗ ГЕД“ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС!») показував за дев’ятнадцять хвилин четверту після полудня, їхній час майже сплив.

Частина третя

У ЦЬОМУ МАРЕВІ, ЗІТКАНОМУ З ЗЕЛЕНІ ТА ЗОЛОТА

ВЕС’КА ҐАН

Розділ I

МІСІС ТАСЕНБАУМ ЇДЕ НА ПІВДЕНЬ

Один

Джейку Чемберзу ніколи не спадало на думку, що його руки вміють рухатися надприродно швидко. Вискакуючи з Девар-Тої в Америку, він побіжно відзначив, що сорочка, яка під вагою Юка напнулась у вагітному вигині, висмикнулася з джинсів. І з-за Джейкової пазухи випав пухнастик, якому в переходах між світами ніколи особливо не таланило (востаннє його мало не розчавило під колесами таксі). Будь-хто інший не зумів би зупинити це падіння (та й, швидше за все, Юк би не постраждав), але Джейк будь-ким не був. Ка настільки сильно його потребувало, що навіть знайшло спосіб обійти смерть, аби він став супутником Роланда. Його руки майнули в повітрі так блискавично, що на мить їх стало не видно. А коли з’явилися знову, одна тримала Юка за пухнасту шкірку на шиї, а друга підтримувала під короткошерстий зад. Джейк поставив свого друга на тротуар. Юк підвів на нього погляд і коротко гавкнув, неначе сказав дві речі одночасно: «дякую» і «ніколи так більше не роби».

— Ходімо, — поквапив Роланд. — Треба поспішати.

Джейк пішов за ним у магазин, а Юк звично потрюхикав за хазяїном назирці, біля лівої ноги. На дверях, прикріплена маленьким гумовим присоском, висіла табличка: «У НАС ВІДЧИНЕНО, ЗАХОДЬТЕ», — точнісінько така, як і в 1977-му. А у вітрині ліворуч від дверей висіло оголошення друкованими літерами:

ПРИХОДЬТЕ ВСІ Й КОЖЕН НА БОБОВУ ВЕЧЕРЮ В 1-Й КОНГРЕГАЦІЙНІЙ ЦЕРКВІ

У суботу, 19 червня 1999-го

Перехрестя шосе № 7 і Клатт-роуд

БУДИНОК ПАСТОРА (Заднє подвір’я)

17:00–19:30

В 1-й КОНГО

«МИ ЗАВЖДИ ТОБІ РАДІ, СУСІДЕ!»

«Вечеря почнеться десь за годину, — подумав Джейк. — Мабуть, уже столи накривають».

Але праворуч від дверей було причеплено скотчем більш шокуюче повідомлення.

1-ша Ловелл-Стоунгемська церква нахожих

А ТИ прийдеш помолитися з нами?

Недільна служба: 10:00

У четвер: 19:00

ЩОСЕРЕДИ — МОЛОДІЖНИЙ ВЕЧІР!!! З 19:00 ДО 21:00!

Ігри! Музика! Читання Біблії!

***А ЩЕ***

НОВИНИ ПРО НАХОЖИХ!

Привіт, молодь!

«Будьте з нами, інакше багато втратите»

«Ми шукаємо двері до раю — хочете шукати їх разом з нами?»

Джейк згадав Гаррігена, вуличного проповідника на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і подумав, до якої з цих двох церков той міг би пристати. Розум кликав би його у Першу Конго, але серце…

— Швидше, Джейку, — повторив Роланд і відчинив двері. Тихо теленькнув дзвіночок. Ніздрі залоскотали приємні запахи, нагадавши Джейкові (як колись Едді) про крамницю Тука на головній вулиці Кальї: війнуло кавою і м’ятними цукерками, тютюном і салямі, оливковою олією, розсолом, цукром і спеціями та іншими приємними пахощами.

Джейк зайшов за Роландом у крамницю, думаючи про те, що не все забув у Алгул-Сьєнто. З собою в нього було щонайменше дві речі: пістолет-кулемет «койот» за поясом джинсів та сумка з Орізами через плече, яка висіла ліворуч, так, що півдюжини тарілок, які лежали всередині, були в межах досяжності для його правої руки.

Два

За прилавком делікатесів стояв Вендел «Чіп» Макевой, зважував чималу кількість нарізаної індичатини з медом для місіс Тасенбаум, і до тієї миті, коли продзвенів дзвіночок на дверях, ще раз перевернувши Чіпове життя («Беркицьнутись черепахою», — казали старожили, коли чиясь машина з’їжджала в кювет), вони з нею обговорювали зростання кількості водних мотоциклів на озері Ківейдін… чи то пак місіс Тасенбаум його обговорювала.

Чіп вважав місіс Т. більш-менш типовою мешканкою літніх вілл: багата, як Крез (за багатим чоловіком, який виплив на хвилі доткомівського бізнесу), язиката, наче папуга, який нахлебтався віскі, і божевільна, як Говард Г’юз,[68] що підсів на морфій. Вона могла дозволити собі прогулянковий катер з каютою (і дві дюжини водних мотоциклів, щоб його тягли), але припливла в супермаркет аж на цей бік озера в старому пошарпаному човні з веслами і прив’язала його на тому самому місці, де прив’язував свого човна Джон Каллем, поки не настав Той День (з роками його історія ставала дедалі рафінованішою і відточенішою, плин часу шліфував її,