Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Налагодити побут на новому місці — непросте завдання. І хоч до осені вдалося переїхати до нової хати, там була пустка, на те, щоб облаштуватися, пішов не один рік.

Тут було гамірніше. З весною почалися відвідини. До Руїни ходили мародери. Що вони там шукали, то їхнє діло. Губченко був майже переконаний, що тягти звідти вже давно нічого. Але в тому й була основна загроза. Люди долали великі відстані через ліс, сповнений небезпек, приходили й не знаходили нічого цінного. Роздратування й відчай у них були такі сильні, що вони ладні були тягти бодай щось. Тож хата Інженера на їхньому шляху — немов знахідка. Довелось озброюватися. Тепер уже по-новому — від рушниці лишилися тільки спогади.

Цю місцину Губченко добре знав колись — у минулому житті. Та тепер тут усе змінилося. Не було колишніх доріг — їх пробили паростки, що перетворилися на великі дерева, які порозламували й покришили асфальт і бетон. З’явилися нові стежки, потім і ті зникли… Розвелося звірини. Що ретельніше Губченко облаштовував свою хату й подвір’я, то важче ставало жити. І він укотре дякував долі, що підказала йому колись зробити бодай те невелике, що було йому до снаги.

Він знав, що людство — точніше, рештки, залишки, поодинокі села — цих розрізнених, підозріливих, зацькованих людей — може врятувати тільки одне. Слово. Так, як колись воно, вибите на великій гранітній брилі, врятувало життя лисому хлопчику. Губченко не довго міркував, аби зрозуміти, звідки той напис узявся.

Колись він був письменником. Часом, створюючи книжку, відчував себе деміургом, який народжує новий світ. Ту вигадану дійсність, яка часто не мала нічого спільного з реальністю, Губченко дуже любив. Він ніби на якийсь час поселявся в іншому світі, а коли книжка виходила друком, іще довго страждав від ностальгії за нездійсненим і нездійсненним. Згодом народжувався новий світ, який поглинав його, але все одно часом напливало бажання повернутися в один зі світів, раніше створених…

Де тепер ті книжки? Згоріли в пожежах і багаттях, розсипалися на порох від часу… Та й навіщо вони? Читати їх нікому. Майже всі шукачі уламків читати не вміли. Він намагався їх навчити, але це не завжди вдавалося. В людині вже розвинулося те, що було потрібним для виживання, й відмерло те, з чого негайної користі не матимеш. Абстрактне мислення, наприклад. І все ж Губченко був наполегливим. Знову й знову намагався навчити, роздавав по одній ті кілька книжок, які дивом уціліли. Він знав, що коли ніхто вже не вмітиме читати, нікому буде прочитати напису на гранітній брилі, зробленого ним, Губченком, багато-багато років тому. А якщо ніхто не прочитає, історія може піти зовсім іншим шляхом.

Власне, до історії ще дуже далеко. Те, що відбувається в різних селах, — це ще не історія. Але ж колись вона мусить з’явитися! Колись. Хай нескоро. Хай несміливо. Хай по крихітці. Але ж хтось мусить написати першу книгу нового світу! Але до того, вважав Губченко, мусить статися ще одна дуже важлива в історії світу подія.

Щоб не проґавити її, він щоліта безліч часу проводив у прогулянках. Бродив навколо своєї хатини, далеко заходячи в ліс, обстежуючи кожен клаптик, зазираючи під кожне велике дерево. Якби хто побачив його, подумав би, мабуть, що він шукає гриби. Але це було не так. Він шукав обмороженого серед літа хлопчика з лисою головою. Він вірив, що хлопчик неодмінно до нього прийде. Схоже, тільки ця віра тепер і тримала його на світі.

Епілог

Усе село тепер прокидалося від страшного й войовничого крику півня. Лисий підхоплювався на лежанці й хапався за ногу. В цьому «кукуріку-у» йому щоразу чулося інше: «Забалакала!» Сокіл злітав зі своєї гілки й починав ганяти по селу в пошуках курей. Сховатися від нього вони намагалися, та, схоже, жодній це не вдавалося. Вдавалося тільки іншим кільком півням, які скидалися поруч із Соколом на курчат. Спершу хазяйки намагалися відігнати його, боячись за своїх рябеньких і біленьких. Та впоратися з цим героєм, коли він бачив курку, — марні спроби. Єдина істота, якої півень по-справжньому, з повагою, боявся, — це був Глина. Пес не схвалював півнячих витівок. І взагалі він не любив нового односельця. Зрештою, село було його, Глининим, а цей зайда…

Кури почали нести яйця в неймовірних кількостях. Вони неслися й плакали. Яйця були величезні й, слід віддати належне, дуже смачні. А коли з них вилупилися перші курчата, стало зрозуміло, що в курячій історії настав новий період. «Діти-індики», — називав їх Василько.

Для нечисленних справжніх індиків також настали нові часи. Індички не боялися Сокола й зустрічали його значно привітніше, ніж кури. Індики ображалися, та що ж вони могли вдіяти. Навіть за розмірами вони поступалися цьому півневі, що вже казати про войовничість…

Розум до нього повернувся таки не скоро, за словами Марічки. Втім, уже восени вона з ним балакала, а про що — не казала нікому.

Помидора з півроку переживала втрату Миші. А потім якось непомітно для односельців заспокоїлася й опинилася в Опеньковій хаті. Так вони й жили удвох, душа в душу, мирно й щасливо. От тільки над дверима й вікнами в їхній хаті висіли голівки часнику, в кутках хати стояли наготовлені осикові кілки, бо Помидора боялася, що Миша — такий яким він став — повернеться й помететься за те, що вона його, ще немертвого, зрадила. Згодом Опенько став страждати на старечу хворобу. Двічі, а то й тричі за ніч мусив ходити до вбиральні. Одного разу, повернувшись до темної хати, він мало не впав, спіткнувшись об щось велике і м’яке. То була Помидора. Вона лежала мертва на долівці. Навіть у труні вираз жаху й каяття не залишив її вродливого обличчя.

Тарасик був біленький, з руцями, ніби ниточками перев’язаними, у три місяці вже сидів. Окрім батьків своїх, найбільше любив Марічку, в чому немає нічого дивного, бо її всі любили, і Лелю. Втім, і в цьому немає нічого дивного. Дуже любив тягати за бороду свого батька, Бороду.

Петрусь