Читати книгу - "Леопард"

— І не лише. Але певний час ми йшли у хибному напрямку. Логопед розповідав, що люди пов’язують шепелявлення зі схильністю до чоловічого гомосексуалізму. Англійською це зветься «gay lisp» і не є шепелявленням у логопедичному сенсі, це лише інакша вимова звука «с». Чоловіки-гомосексуалісти здатні вмикати й вимикати свій «gay lisp», це для них ніби код. І цей код діє. Логопед розповідав, що в одному американському університеті провели дослідження: чи можна визначити сексуальні вподобання людини, лише слухаючи запис її голосу? Здебільшого слухачі визначили непомильно. Але хибили, коли чули те, що сприймалося як «gay lisp». Цей сигнал настільки потужний, що вони були неспроможні розчути інші мовленнєві сигнали, притаманні саме гетеросексуалам. Коли мені телефонував адміністратор готелю «Брістоль» і повідомив, що питали про Іску Пеллер, він казав, що телефонував чоловік, але розмовляв він жіночно, мій співрозмовник, безперечно, став жертвою того самого стереотипу. Й лише коли він показав мені, як розмовляв додзвонювач, я збагнув, що він був уведений в оману саме цим «gay lisp».

— Напевно було щось іще.

— Звісно. Брістоль. Це район у Сіднеї, в Австралії. Бачу, ви збагнули зв’язок.

— Стривай, — озвався Бйорн. — Я ж бо не збагнув.

Харрі видихнув дим у віконце.

— Сніговик мені дещо сказав. Що убивця десь поряд, прагне бути близьким до мене й час від часу потрапляє мені на око. Отож, коли мені в око впала пляшка «Брістоль Крім», нитка нарешті зв’язалася в одну. Бо цю назву я вже десь бачив. І щось комусь розповідав. Людині, яка була поруч. І зненацька я збагнув, що те, що я сказав, зрозуміли неправильно. Я сказав, що Іска Пеллер у Брістолі. А мій співрозмовник гадав, що йдеться про готель «Брістоль» в Осло. А казав я це вам, Сигурде. У лікарні, відразу по тому, як побував під лавиною.

— Маєте гарну пам’ять.

— На вибіркові речі. І коли я запідозрив вас, певні речі стали цілком очевидними. Наприклад, ви ж самі мені казали, що аби добути в Норвегії кетаномін, треба працювати в анестезіології. Потім згадав слова одного з моїх друзів, котрий казав, що завжди хочеться того, що бачиш перед очима щодня, тобто той, хто фантазує про жінку у звичайній медсестринській формі, ймовірно, працює у лікарні. А логіном користувача комп’ютером на фабриці «Кадок» було слово «Нешвілл». Як у назві фільму, режисером якого був…

— Роберт Олтман, у сімдесят п’ятому році, — продовжив Сигурд. — Це недооцінений шедевр.

— А складаний стілець у штаб-квартирі був режисерським стільцем. Майстра, Сигурда Олтмана.

Сигурд не відповів.

— Але я досі не знав, у чому полягав ваш мотив, — вів далі Харрі. — Сніговик казав мені, що вбивцею керує ненависть. І що таку ненависть зазвичай можна пояснити одною-єдиною, але дуже давньою подією. Мабуть, було у мене передчуття. Язик. Шепелявлення. Тож я попросив одну душевнохвору у Бергені, щоб попорпалася у минулому Сигурда Олтмана. Їй стачило безмаль тридцять секунд, щоб дізнатися у базі Управління реєстрації населення, що ви змінили прізвище, й знайти зв’язок між попереднім прізвищем та присудом за насильницькі дії, який отримав Тоні Лейке.

З віконця джипа вилетіла цигарка, розсипавшись жмутом іскор.

— Тож варто було лише все вишикувати у часі, — сказав Харрі. — Ми перевірили розклад чергувань у лікарні. На перший погляд, на два убивства у вас є алібі. Ви були на чергуванні, коли було убито Маріт Ульсен та Боргні Стем-Мюре. Але обидва убивства було скоєно в Осло, і ніхто у Державній лікарні не спромігся пригадати, чи бачив вас протягом того часу, про який ідеться. А позаяк ви працюєте у кількох відділеннях, вас ніхто не шукатиме, якщо ви навіть вискочите кудись на кілька годин. А дозвілля, гадаю, ви гайнуєте наодинці, і то вдома.

Сигурд Олтман знизав плечима:

— Авжеж.

— Що й треба було довести. — Харрі плеснув у долоні.

— Стривайте, — заперечив Олтман. — Те, що ви розповіли, — то лише історія. У ній немає жодного неспростовного доказу.

— Ет, геть забув, — мовив Харрі. — Пригадуєте фото, які я вам сьогодні показував? Я просив вас їх подивитися, а ви зазначили, що вони липкі?

— То й що?

— Коли торкаєшся таких світлин, відбитки пальців залишаються просто досконалі. Й ваші — геть-чисто тотожні з тими, які ми знайшли на письмовому столі у помешканні Тоні Лейке.

Вираз обличчя Сигурда Олтмана змінювався в міру того, як він усвідомлював сенс сказаного.

— Тобто ви показали їх мені лише для того, щоб я потримав їх у руках? — Олтман, остовпілий, кілька секунд дивився на Харрі. Потім сховав обличчя у долоні. І всі почули раптом — регіт.

— Ви обміркували майже все, — сказав Харрі. — Але чому ж ви не подбали хоч про якесь алібі для себе?

— Мені й на гадку не спало, що я його потребую, — реготав Олтман. — Та й ви, Харрі, все одно б викрили обман, хіба ні?

Очі за скельцями окулярів зволожилися, але це не був відчай, це було смирення. Харрі бачив таке й раніше. Полегшення від того, що тебе викрили. І нарешті є змога розповісти все, як є.

— Імовірно, — мовив Харрі. — Хоча офіційно вас викрив не я. А людина, яка сидить у тому авто, під ліхтарем. Бо саме вона вас заарештовуватиме.

Сигурд зняв окуляри й витер сльози, що виступили від сміху.

— Отже, ви обманювали, коли казали, що я потрібен вам, аби проконсультуватися щодо кетаноміну?

— Так, але я не обманював, коли казав, що ви станете частиною кримінальної історії Норвегії.

Харрі кивнув Бйорну, той блимнув фарами.

Із джипа вийшов чоловік.

— Ваш давній знайомий, — сказав Харрі. — Принаймні ви зналися з його дочкою.

Чоловік наближався до них, він був трохи кривоногий і машинально підсмикував штани. Звичка старого поліцейського.

— Й насамкінець лише одне питання, — мовив Харрі, — Сніговик сказав мені, що вбивця прокрався у моє життя непомітно, можливо, коли я був кволим чи хворим. Як вам це вдалося?

Сигурд надів окуляри:

— Усі пацієнти, яких привозять у лікарню, мають зазначити когось зі своїх близьких родичів. Мабуть, ваш батько зазначив вас, бо якось у їдальні медсестра розповідала мені, що у її відділенні лежить батько того, хто заарештував Сніговика, — того самого Харрі Холе. Я вважав, що людина з вашою репутацією, безперечно, приєднається до розслідування такої справи. Щоправда, я тоді працював в інших відділеннях, але я попросив завідуючого відділенням дозволити мені використати вашого батька у проекті з анестезіології, бо він за всіма показниками годиться у цільову групу клінічних