Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смерть Верґілія 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть Верґілія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 148
Перейти на сторінку:
яку я попрошу, чи ні.

— Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! — В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. — Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.

— Майбутнє! — кинув раб десь у гущі натовпу.

Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.

— Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.

— Як?! Просто зараз?

Яке дивне запитання! Зараз, не зараз — хіба не однаково?

— Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.

— Ну звісно, я це зроблю… Та чи не забув ти, Верґілію, що в тебе є зведений брат? Він-бо, наскільки я знаю, веде твоє господарство в Андах. Чи погодиться він із такою твоєю волею? Ти завдаси йому клопоту, якщо так одразу позбавиш його всіх рабів…

— Мій зведений брат Прокул уже якось дасть собі раду. Чоловік він, до того ж, добрий, і люди, вже й вільновідпущені, напевне залишаться в нього.

— Гаразд, це не мій уже клопіт, я маю лише підписати… Справді, Верґілію, якщо ця умова у тебе єдина, то нашу довгу полеміку ми могли б і не заводити!

— А може, з неї й була якась користь, Октавіане.

— Авжеж, користь була. — Авґуст привітно й поважно кивнув головою. — Користь була, хоч ти й змарнував мені стільки часу.

— А щодо мого заповіту, Октавіане…

— Якщо не помиляюся, ти ж бо давно вже лишив його у мого архіваріуса…

— Так, одначе тепер його треба доповнити…

— Через рабів? Ти іще встигнеш із козами на торг; це діло ти легко й у Римі залагодиш.

— Крім того, там треба внести і ще певні зміни… мені не хотілося б з цим зволікати.

— Як ідеться про тебе, то ти поспішаєш, а як про мене, то ні… Однак термінова чи ні твою справа з паперами ти вирішиш сам, не маю я права й не хочу заважати тобі оформляти їх саме тепер; та й часу у мене на це вже немає, тому попрошу тебе передати або переслати заповіт мені потім, щоб я засвідчив і скріпив його своєю печаткою…

— Заповіт принесе тобі Плотій чи Луцій. Або навіть обидва разом. Дякую, Авґусте.

— Надто обмаль часу, мій Верґілію; уявляю, як нетерпляче мене там очікують… Тим більше, що й Віпсаній Агріппа вже, мабуть, прибув… Мушу йти…

— Мусиш…

Раптово, якимсь загадковим чином покій спорожнів; вони були зовсім самі.

— На жаль… мушу йти.

— Думки мої будуть з тобою, Октавіане.

— І думки, і поема твоя.

Цезар дав знак, і з порожнечі, мов на помах чарівної палички, біля скриньки постали двоє рабів і взяли її з двох боків за ручки.

— Це вони віднесуть її?

Легкою, швидкою ходою Авґуст ступив до ложа, й тієї миті, коли він ледь помітно над ним схилився, це був знову той самий Октавіан.

— Не віднесуть її, а збережуть для тебе, Верґілію; а це ось — тобі порука. — І він поклав поверх ковдри лавровий пагінчик — той, який доти тримав у руці.

— Октавіане…

— Так, Верґілію?..

— Я тобі вдячний за все.

— Ця я тобі вдячний, Верґілію.

Раби взяли скриньку й не встигли ступити із нею і кроку, як хтось заплакав, не гучно, та все ж таки ридма і гірко — зазвичай як тоді, коли у родинне життя несподівано вривається вічність; так буває у домі покійника, коли слуги, узявши на плечі труну, вже рушають із нею до виходу, і раптом рідня усвідомлює всю неминучість того, що оце діється. То був плач, що відлунює вічністю, такий плач посилають услід за труною — ридання, що відлунює вічністю, і воно йшло із широких, могутніх грудей Плотія Тукки, з його доброї і могутньої людської душі, з його розчуленого і могутнього серця: ридання вслід скриньці із манускриптом, яку саме несли до дверей і яка, власне, й була мов труна, де вічним сном спочивало дитя, де вічним сном спочивало життя.

І сонце зненацька потьмарилось знову.

Уже на порозі Авґуст оглянувся ще раз; іще раз очі товариша знайшли очі товариша, ще раз зустрілися їхні погляди.

— Ніколи від мене, Верґілію любий, очей не відводь, — промовив, у розчахнутих дверях спинившись, Октавіан — тут іще Октавіан, а тоді, рівний станом, гордовитий і владний, поквапився геть — уже як Цезар; услід за ним, м’яко ступаючи важенними лапами, рушив померхло-злотистий лев, за левом — труна, і багато хто з тих, хто був у покої, подався за ними.

Плотіїв плач, слізний і щирий, чувся іще якийсь час, згодом плач перейшов у схлипування, що його раз у раз уривало зітхання «Ох-ох!», і стихло все зовсім уже аж тоді, як знов яскравіше засяяло сонце і на підвіконні знов голуби затурчали.

«Ніколи від мене очей не відводь». Це були слова Октавіана, так чи десь так вони пролунали, так лунали вони ще й досі, лишившися тут, все ще відчутні в покої, все ще витаючи в цьому покої, неперебутні у своєму пов’язанні з тим, хто оце щойно зник, неперебутні у повноті свого сенсу. Неперебутнє було це пов’язання, але Октавіан пішов… Чому? Чому він пішов? Чому пішла Плотія? Ох, ці двоє пішли, як і стільки вже інших, кожне кануло у свою долю, у свої власні турботи, у свою недалеку вже старість, у глибшу вже втому, у свою сивину і в старечі недуги, кожне кануло у бліду невиразність, з якої не долинає уже жоден голос; та попри все це ще лишились незримі мости, що колись — і немовби навічно — вели до всіх тих, хто пішов, лишилися ниті незримі, що колись — і немовби навічно — тяглися до тих, хто пішов, лишились незримі лаврові мости, незримі сріберні ниті; лишилася зіткана й скута навічно нерозривна пов’язаність, що сягала… Куди? До якоїсь ніщоти незримої? Ні, те незриме, що чекало на другому березі, було не ніщотою, ні, воно, хоч незриме, було справжнім буттям, то був, як і завжди, Октавіан, то була, як і завжди, Плотія, хіба що обоє (дивовижа та й годі!) цілком позбулися земних своїх образів і навіть імен. О, як глибоко, як глибоко-глибоко в нас, недосяжне занепаду плоті, відмиранню чуттів

1 ... 120 121 122 ... 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"