Читати книгу - "Менсфілд-парк"

Розділ сорок четвертий

Сім тижнів із двох місяців уже добігали кінця, коли Фанні отримала довгожданого листа від Едмунда. Вона одразу ж побачила, що лист дуже довгий, і приготувалася до розповідей про щастя, незліченних зізнань в любові та похвал щасливій обраниці Едмунда, що віднині стала володаркою його долі. А лист був такий.

«Люба моя Фанні,

пробач, що не написав тобі раніше. Кроуфорд казав, що ти хотіла б отримати звістку від мене, але написати з Лондона я не міг і тому переконував себе, що ти зрозумієш моє мовчання. Якби я міг написати хоча б кілька радісних рядків, тобі не довелося б на них довго чекати; але тоді зробити це я був не в змозі. Я повернувся до Менсфілду з іще більшими ваганнями, ніж його покинув. Мої надії усе слабшають. Ти, мабуть, уже про це знаєш. Міс Кроуфорд дуже прихильна до тебе, і цілком природно, якщо вона вже розповіла тобі про свої почуття досить багато, щоб ти могла здогадатися про мої. Але це мені не завадить про все тобі розповісти самому. Наші зізнання не перешкоджатимуть одне одному. Я не задаю питань. Є щось заспокійливе в думці, що ми з нею маємо одного друга, і попри усі прикрі розбіжності, що існують між нами, нас поєднує любов до тебе. Для мене буде полегшенням розповісти тобі про нинішній стан речей і про мої нинішні плани, якщо можна сказати, що в мене є плани. Я повернувся в суботу. В Лондоні я провів три тижні і бачився з нею, як для Лондона, дуже часто. Фрезери приділяли мені всю увагу, якої розумно було б очікувати. Мабуть, нерозумно повівся тільки я сам, плекаючи надії на такі ж стосунки між нами, якими вони були в Менсфілді. Однак всьому виною скоріше її поведінка, ніж рідкі зустрічі. Якби вона лишалася такою ж, коли я її побачив, мені не було б на що нарікати; але вона дуже змінилася, це стало очевидним від самого початку. При першій зустрічі її поводження настільки різнилося від усього, на що я сподівався, що я вирішив негайно покинути Лондон. Не буду заглиблюватись у подробиці; ти знаєш її головну слабкість і можеш уявити почуття та вирази, які були для мене нестерпними. Вона веселиться, оточена тими, чия негідна поведінка підтримує її грайливий настрій. Мені дуже не подобається місіс Фрезер. Це черства, марнославна жінка, що вийшла заміж лише з вигоди, і хоч явно нещасна у шлюбі, пояснює своє розчарування не хибними судженнями чи вадами характеру, не надто великою різницею у віці, а тим, що вона не така багата, як її сестра, леді Сторнуей, і схвалює будь-які користолюбні чи суєтні інтереси, коли в них справді вистачає користолюбства та суєтності. Я дивлюся на дружбу міс Кроуфорд з цими двома сестрами, як на велике лихо в її житті, та й у моєму також. Вони упродовж років збивають її з пуття. Якби тільки можна було розлучити її з ними! Та все ж я не схильний впадати у відчай, бо іноді мені здається, що вся прихильність тут лише з їхнього боку. Вони її обожнюють; але я певний, їх вона любить не так, як тебе. Коли я думаю про її щиру любов до тебе, про її справедливу, чесну поведінку як сестри, вона здається мені зовсім іншою людиною, здатною на благородні вчинки, і я готовий звинуватити себе в надто суворому ставленні до її природної, жвавої манери. Я не можу від неї відмовитися, Фанні. Вона єдина жінка у світі, яку я можу уявити своєю дружиною. Якби я не вірив, що вона також не байдужа до мене, я б цього не говорив; але я щиро в це вірю. Я певний, що вона віддає мені перевагу. Я не ревную її до когось особисто. Вплив світського товариства — ось до чого я ревную. Звичка до розкошів — ось що мене лякає. Її запити не вищі, ніж те дозволяє її власний капітал; але вони перевищують можливості, яких може надати наш спільний прибуток. Однак навіть це певною мірою мене втішає. Краще мені втратити її через те, що я не досить багатий, аніж через мою професію. Це лише доведе, що її любов не здатна на жертви, яких я, власне, і не маю права вимагати від неї; і якщо мені буде відмовлено, то, я гадаю, це і буде справжньою причиною. Її хибні уявлення, здається, вже не мають над нею такої влади, як колись. Бачиш, як я вагаюся, Фанні; ці думки можуть видатися тобі надто суперечливими, проте ти побачиш вірну картину моєї душі. І якщо вже я почав, мені хочеться поділитися з тобою всім, що я відчуваю. Я не можу від неї відмовитись. При тому, як ми з нею пов'язані і, сподіваюся, будемо пов'язані в майбутньому, відмовитися від міс Кроуфорд означало б для мене відмовитися від товариства декого з тих, хто для мене найдорожчий у світі; відцуратися від тих друзів, у кого в будь-якій іншій скруті шукав би розради. Я повинен зрозуміти, що, втративши Мері, втрачу Кроуфорда і Фанні. Якби це питання було вирішено, сподіваюся, я зміг би це витримати і постарався б послабити її владу над моїм серцем, і за кілька років… але я пишу нісенітниці. Якщо мені буде відмовлено, я муситиму це пережити; але поки я живу на світі, я не перестану її добиватись. Це правда. Єдине питання — як? Який шлях для цього обрати? Іноді я думаю, що слід було б знову поїхати до Лондона після Великодня, а часом мені здається, наче краще буде дочекатись її повернення. Навіть зараз вона з радістю говорить про прийдешній червень у Менсфілді; проте до червня ще далеко, і, думаю, я їй напишу. Я майже вирішив освідчитись їй у листі. Якби скоріше мати хоч якусь певність! Зараз я в досить хиткому становищі. Поміркувавши про все це як слід, я вирішив, що лист — це найкращий спосіб усе пояснити. Я зможу висловити на папері все, чого не зміг сказати при зустрічі, а вона матиме час для роздумів, щоб вирішити, яку дати відповідь;