Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

Вершник, тримаючи в руці довгий пернач, гнав коня по полю і по тілах загиблих. Він прямував до Фалміна, який вихопив меча, став в захистну стійку, виставивши вістря вперед.

Лють та Презирство. Їх неможливо перемогти. Багато обраних намагалося протидіяти Полеглим Янголам, але ніхто не мав достатньо сил. І ти нині слабкий, також загинеш, а тому прийми це, стань одним із нас!

Темний воїн на мить зупинився, побачивши рішучість в очах Благандійського Чаклуна, а потім вдарив коня по боках п’ятами й помчав, люто закричавши. То був крик, подібний вітрові, який зносить стріхи хатів і нищить посіви. Було відчуття, наче все нутро Фалміна перевернулося. Загуділи дерева, стало чутно сотні голосів, які злилися в одну єдину пісню. Пісню про Смерть. То співали мертві.

Дракогор був вже близько. Розмахував перначем, очі його коня засвітилися кольором неба. Фалмін напружився, виставив ліву ногу вперед, знайшовши опору і вже замахнувся мечем, аби підсікти коня.

Цієї навали тобі не спинити. Прийми в себе цю силу, ненависть і відчудження. Прийми. Прийми! Стань одним із нас!

Пернач зі свистом налетів на меча. Цієї миті все потемніло, було відчуття, наче Фалмін падає в чорну діру, яка повністю його всмоктує.

Смерть і Ненависть повисли в повітрі. Вони біжать по небу, розсилаючи своїх вірних слуг. Це дві сестри, які пожнуть криваву данину із цих земель. Приєднайся до нас, стань нами, стань володарем Смерті та Ненависті…

Фалмін винирнув зі сну як із морської хвилі, почав хапати повітря ротом і віддихуватися після видіння. Навколо нього певний час не було нічого, окрім темряви, лише з часом стали видимі казан, печера відьом, відчинені ворота й краєвид із високої гори. Поруч лежали тіла бестій, а голови були складені біля казана.

Чаклун підвівся, хитаючись, намагався знайти опору, але не втримався, зачепився і впав, боляче вдарившись колінами об камінь. Застогнав, проганяючи сліпу лють і ненависть, які чомусь миттєво спалахнули в його тілі.

Фалмін поглянув на небо, здалеку все ще було чутно грім і бурю, які наче велетні крокували землею, змітаючи все на своєму шляху. Він не міг спинити її, був занадто слабким для цього. Але тут перед очима винирнув образ доньки, яка похмуро та налякано дивилася на нього. Ці очі змусили зібрати силу в кулак і підвестися.

Він схопив голову відьми за закривавлене волосся, кинув як і попередню в казан. Всередині щось зашипіло, завищало пискливим голосом, змушуючи мурашок бігати по всьому тілу. Фалмін переборов крик, який почав душити горло, піднявся, чіпляючись за казан і, нахилившись, занурив голову у воду.

— Тату, тату, дивись! — кричала дівчинка, схована у тумані. — Дивись, я тримаю твого меча, бачиш, яка я сильна!

Він поглянув вперед, намагався щось роздивитися. За мить із туману винирнула невисокого зросту дівчина із довгим чорним волоссям і великими синіми, не більше шести років. Вона пробігла повз Фалміна, добігла до струмка і, зачерпнувши своїми біленькими ручками свіжу воду, прийнялася пити. Чаклун похолов, оскільки впізнав цю дитину.

— Тату, дивись, тут риба! Ууу, скільки рибки! — кричала вона пискливим голосом, при цьому радісно сміючись і дивлячись Фалміну кудись за спину. — Дивись, це ж лосось. Так? Лосось?

— Так, доню, це лосось, — почувся чоловічий голос і до дівчинки підійшов чоловік, обличчя якого приховував туман. — Йди сюди, принцесо, а то як мама побачить, то отримаємо ми двоє.

Дівчинка, набравши в ручки води, почала бризкати на чоловіка, який схопив її і усміхаючись почав щіпати. Малеча запищала і хохотала як навіжена, повністю забувши про все на світі.

Фалмін згадав цю мить, яка зачаїлася глибоко в його пам'яті. Одразу збагнув, що все, що зараз довкола нього, це спогади, які загубилися, зникли, пропали, а зараз оживали із новою силою. Згадав також і день, коли це вже відбувалося. Сьомий день народження Ельгіди.

Він поглянув вперед, на пагорб, і між дерев побачив струнку жінку. Обличчя ховалося за довгим хвилястим вогняно-рудим волоссям, а її білі зуби, які були видні при усмішці, сяяли як діаманти на сонячному світлі. Фалмін затамував подих, тому що впізнав свою покійну дружину Катрін.

— Розбишаки, — окликала жінка дівчинку і чоловіка, — ану додому, вечеря вже холоне!

— Мамусю! — кинулася до неї малеча, розбризкуючи ніжками воду із джерельця. Позаду, повільно й розмірено крокував її батько, не зводячи очей зі своєї дружини, яка взяла донькою на руки й махнула йому рукою.

Чоловік хотів піти за ними, але густий туман відгородив його, змусив відступити. Бачив прямо перед собою дракона, який хижими очима дивиться на нього. Поруч виник образ Ельгіди. Вона говорила, плакала, кричала.

— Але я хочу бути поруч!

— Доню, я не можу, це небезпечно.

— Не залишай мене! Благаю!

— Доню, я не можу…

— Благаю, тату…

Він хотів витерти їй сльози, заспокоїти, але не помітив, як над ним нависла якась фігура. Підвів погляд, побачив чоловіка із опущеним на очі каптуром.