Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Крім сполеченських радостей, в День шести святих отців до нього прийшла і особисто-родинна. Він зустрівся зі своїми зведениками-братами — Максимом та Нестором, які прибули у сотні січовиків із Запорогів у підмогу Богданові і йому, Сіркові, приправивши заодно гетьманський кошт для трьох полків: Уманського, Кальницького і Вінницького — через призначеного віцем гетьмана полковника уманського Григора Дорошенка.

Не звичайну зустріч з братами влаштував Сіркові Богун, покликавши до себе, а справжній бенкет у Пальнику, сам захоплений і новинами з Січі, і подіями в генеральному регіменті гетьмана, принесених новоспеченим полковником, і приязню до приїжджих та особливо до Сіркового джури, Архипка Рави, що в свої незначні роки умів і писати по-всякому, і читати навіть по-татарськи та по-турецьки... Жердкуватий, як лозина, і гнучкий юнак від уваги наказного світився радістю і горів героїкою козака... Явно був задоволений своїм призначенням і Григор Дорошенко, що вже «окоштив» уманське козацтво, їдучи сюди «в розміщення і ушерегування»...

Обідали, ділилися новинами, турусами-чутками, враженнями. Максим і Нестор почали з того, що передали братові дарунки від матерів, вітання від батька, від різних чільних великолужців, що ждуть не діждуться його додому, від пана кошового і його свити, від гетьмана і чигиринських генеральних та навіть від екзарха Чигиринського Йосипа Тукальського, який у відправі в день Вознесіння Божого закликав присутню в соборі паству молитися «за доброчинців християнських на помежжях», назвавши при тому Богуна, Біловуса, Сірка і Гаркушу та Ждановича із воїнством, «яко слуг Божих і сполеченських».

Генеральні, регіментарні питання були всіма натимчас зігноровані чи відкладені, бо розмови перейшли на долі ясирників, а відтак і до викраденої Настки як нового явища в людопродавстві замтузних лихварів-злодійців. При згадці про Настку за столом запанувала розпачлива і незручна мовчанка, бо кожний, а не лише Сірко, докоряв собі тим, що досі не відає, що з нею і де вона.

Особливу безпорадність відчував Сірко і як старший брат, і як січовик-маєтник, і як чоловік, і як її уподобник. Обтяжувалося все ще і докором присутніх та неприсутніх. Мов чар чаклунський лежав на викраденні дівчини, мов зачурканим було її зникнення...

«Виручив тисячі нещасних, вирятував навіть магната із біди, а любої сестриці навіть не спробував відшукати. Чи ж вартий я людської шани, коли отаке допустив, ще й характерником прозиваюсь?» — картав себе Сірко і мовчки стискав кулаки та скреготав зубами, аж щелепи зводячи.

Подальші розмови, а головне — сповіщення Дорошенка про неміч гетьмана, про розкол старшинський та генеральний, за спай з царем і проти нього вгамували в Сіркові особисте, замінивши його людським, бо, як побачив, і Пушкар, і Сомко, і Тетеря, і Ханенко, та навіть Юрась Хмель зі своїм наставником Йосипом Тукальським не знаходили спільної думки не лише з гетьманом, а й між собою в суперечках, а що вже було говорити про Лісницького, Забілу, Гаркушу, Золотаренка, Левенця, Степана Трощенського, Бурляя, Криницького, Миклашевського, Петра Дорошенка, Павла Цілка, Ждановича, Богуна-Борсука і Богуна вінницького та сотень обозних, сотенних, бунчужних диспозиторів і січових старших та знатніших. Сперечалися, ділилися здогадками, думали з острахом кожний про своє, про близьку смерть Хмельницького і бачили, як прірву, темну невідомість за нею...

— Просимо тебе, пане наказний, від імені сотні направити нас у регіментарство пана полковника Дорошенка в Уманщину,— врешті перервав, ніби додавши болю Сіркові, довгу розмову в застіллі, звернувшись до Богуна, Максим.— Він буде в найближчому сусідстві з ордою, то ми з Нестором хотіли б там побути,— ніби виправдовувався Максим перед Сірком, ніяковіючи.— Я лише на час маршу сюди був наказним сотником, то на мене не зважайте, а призначте, мо', когось свого над сотнею, досвідченішого,— виказав він і Сіркові, і Богунові, і Дорошенкові свою байдужість до отаманства та регіментарства.— Може, там щось дізнаємося про Настку. Ну хоч вістку якусь почуємо,— спинив очі на Богунові.

— Бути по-вашому, козаки. А тобі, Максиме, за моїм віцем бути сотником, і не наказним, а істотно правдивим у пана Григора,— вирішив Богун долю Прихідька.— Ото вже де розмістить він вас у себе на терені, то на те його воля і влада,— хотів Богун пом'якшити своє втручання.— З дня на день, полковнику,— споважнів він,— там слід чекати великої орди на чолі із самим ханом, після того як ми розбила їхні булуки, що йшли в поміч крулеві, загнавши їх назад. Тобі, полковнику, і твоєму обозному, панові Біловусу, нелегко буде, то зразу, як помітиш їх, сповіщай нас із паном Сірком, бо сам не осилиш. Нахвалявся хан, що стане для нас пасткою і із-за поверження булуків, і із-за отих потуг наказного, пана Ждановича, що таки пішов на Варшаву, бо Ян-Казимир зі святою втік аж до Відня,— поділився Богун останньою новиною.

Всякі чутки навідувалися до Вінниці, а відтак і до Сірка, та об'являлися й такі, яких він ігнорувати не міг. Першою донеслася чутка, що магнати, до краю невдоволені крулем Яном-Казимиром, через підісланців почали не на жарт обнадіювати бояр і самолюбця царя польською короною. Слідом оті ж вельможі-магнати стали, наперекір Переяславським трактатам, ладнати справжню домову Польщі із Москвою про розподіл між собою України по Дніпру на два «самоврядства». Говорили, що трактати в Переяславі уже ніби й недійсні, бо гетьман і старшини по таємній домові зі шведами, пославши потуги Антона Ждановича київського, наперекір бажанню царя і бояр, на Варшаву, допомогли запеклому ворогові царя Карлу-Густаву виграти війну, погромивши всі кварцяні війська Речі Посполитої...

Та переповнила лихом і горем чашу раптова навала кайсацької і буджацької орд, які, користуючись від'їздом Григора Дорошенка, вдерлися по змові із магнатами і крулем та султаном у Брацлавщину, Могилівщину й Уманщину. І хоч ті орди були залогами та сполеченством вирах розбиті та розсіяні, в бойовище і сутичку з ними було покладено немало і поспольних мешканців, і козацьких оборонців.