Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Іван Сірко в нестямі й розпачі із Турлюновою та Буковою сотнями тиждень гасав по тих бойовищах, побував аж на Цибульнику, де просидів усю ніч, не зрушивши з місця, на свіжій козацькій могилі над Гірським Тікичем, в якій був пригорнутий пухкою землею на вічний покій і спочин молодий сотник Максим Прихідько. Вернувшись в душевному риданні до Вінниці, Сірко обдарив сліпця-кобзаря чересом грошей і послав його шукати Нестора Прихідька у полонах і ясирах.

Геть вибився із сил Сірко від власних болей, докорів, безсиль і хоч неоднораз клявся собі все життя своє до останку присвятити винищенню ординців і за діда та бабу, і за побратимів, та, врешті, за Настку, але оця теперішня поклятьба була такою шаленою, такою непогамовною, що не міг він і ради дати собі. Адже й особисто його кревних зникло від рук орди п'ять душ! А муки батька і матері, тисячі тисяч побратимів, а зради хана хіба можна простити? Адже материзна давно б уже була державою в не залежі, коли б не орда!

Із розпуки, не знаходячи собі місця, хотів уже навіть лишити Вінниччину і стрімголов податися на Січ, а там, кликнувши доброхітців-чорноморців, піти із вогнем і мечем на ханські улуси, щоб палити і нищити, нищити і палити неспинно, безпощадно, як ніколи, ніде і ніхто не палив і не нищив досі. Шаленість помсти бродила, кипіла, буремно грала в його душі, аж розум над нею був безсилий...

І таки кинув би все та подався б уже, як баглося, але затримала його сподіванка на мирну домову України з Польщею, що, врешті ж, мусіла колись статися. Вплинув на його затримку і Богун. Кинув би усе ще й тому, що його непоцінимо великі й різнобічні благодійні новотворення у Вінниччині і далеко поза нею в гетьманському палаці Чигиринського замку і регіменту діаріушно замовчувалися, навмисне отінювалися його поїздкою до Собеського, применшувалися або просто перекручувалися до невпізнання, навіть приписувалися спершу вінницькому сотникові, а тепер полковому судді Улянові Немирі, хоч той не мав жодних стосунків з «войськовим доводженням», а несправедливими присудами місцевим людинам навіть шкодив Сіркові.

Те не лише обурювало, а доводило часом до сміху негоноровитих Сірка і Богуна, бо в Чигирині достеменно знали все, але уперто забували істину, коли вона торкалася одного або другого з двох «лотрів», «самочинців» і «ворохобних» чільців. Якщо при своїй недузі гетьман, ненавидячи і Богунову, і Сіркову непокору, своепримхливість і незалежу, терпів їх за вплив на сіром та за «військовий хист», то генеральний писар, ображений прозвою маєтника, мстив їм, обзиваючи «незжиточними збуйцями, ворохобниками сіром і черні», хоч і знав їм справжню ціну...

Кинув би Сірко все, так дуже ж багато, піднявши із руїн Вінницю і її замок, оживив отут сіл, хуторів, містечок, скріпивши їх залогами на помежжях, поклавши, як вагу, на терези отієї довгоочікуваної домови, як і Богун, все ще вірячи, що не лише підступність живе на білому світі, а й порядність.

Тим часом у гризотах, нікольствах, клопотах, людських нуждах і лихах непомітно пролетіло літо, і через Вінниччину в Чигирин нарешті проїхали посланці Варшави просити миру і встановлення помежних кордонів між Польщею і Україною.

Немало райдужних надій було у всіх у зв'язку з тією довгоджаною появою послів, бо ж не хто-небудь, а Польща просила миру! Розбита, переможена, повержена, але мудра в політиці, вона зуміла вплинути на царя можливим переданням йому корони, і царські посланці не лише не допомагали гетьману лишити за собою русинські землі, як віддавна належні Україні, а, навпаки, надіючись на корону, хотіли, щоб землі ті лишилися при Польщі і разом з нею в прийдешньому віддалися без пільг і самоврядувань Московії.

Об'єднана Гетьманщина з усіма русинськими землями, звільненими з-під Польщі і Литви, як вияснилося в Чигирині, була для Московії небезпечніша за Швецію і Польщу, для Польщі — за Швецію і Ханство, ба навіть Туреччину. Що лиш не творили посланці сусідніх держав, як не старалися, щоб Україна не дай Боже не об'єдналася, як того хотіли не лише подніпровські та слобожанські, а й литовські, польські і покодринські русини зі своїм Семеном Височаном, що якраз прибув як їхній посланець до гетьмана, знайомого йому ще з Фландрії...

Тяжко було втямити і Богунові, і Сіркові, і більшій частині маєтної старшини, чому розбита на голову Польща по перетрактовках, які тяглися в Чигирині більше тижня, домоглася собі від переможця-гетьмана таких неймовірно великих поступок і милостей! Говорилося, пережовувалося, домальовувалося, і ніхто не розумів по-справжньому, як все те сталося. Більшість приписувала все те хворобі гетьмана, якого «довели до немочі сли гвалтованнями»...

Згідно із новою домовою, Україна мирилася із Річчю Посполитою і Литвою, але помежні кордони чомусь ішли лише від гирла Дністра до самої північної дуги Дністра і від вершини Горині по її течії до Прип'яті, потім через неї до Бихова і в перетин Дніпра — по Сожу, невдалеку Смоленська, а звідтам до Стародуба та великим вигнутим півколом у бік калмиків до Чорного моря і понад ним — знову до гирла та лиману дністрового з широким виходом у море, хоч там і таборилася тепер Єдисанська орда.

Ніхто, звичайно, і не гадав, і не думав, що та домова діятиме довго, бо «русини спізнали непослушенство», та польські комісари-перетрактовники були на сьомому небі: перше, від немічності гетьмана, а друге — від щастя та доброти і щедроти гетьманової, якому ніби покращало. Проте і Богун, і Сірко, як і переважна більшість старшин, пошкодували, що не поширили, хоч могли, помежжя України на заході і на півночі, бо кордони тепер були там, де стояли залоги Золотаренка, Гаркуші, Сірка, Богуна і Івана Безпалого. Отож, майже