Читати книгу - "Засвіти"

— О, Івасько!.. Ба-а!.. Івасько!..— пішов з-за стодоли назустріч Разі опецькуватий чорночубий здоровань-юнак.— А поріс!.. І не пізнати тебе!..— схопив він гостя в обійми.— Ото радість Ганні та мамі буде!..— тис він старшого брата.

— Пусти, Стенько!.. Ведмідь ти отакий!..— звільнився він нарешті.— Ходи сміливіш сюди, Фролко,— покликав підлітка, найменшого брата,— зборони мене, а то Стенька, бач, задушити хоче.

— Він і мене лупцює, і за чуприну скубе, і на сіно кидав, учора з коня на скаку турнув,— скаржився обраділо хлопець старшому братові.— Ти, Іваночку, побий його дуже, бо тато сміються з мене,— глибоко зітхнув хлопець образою.

— Неодмінно поб’ю і на копну викину,— заспокоїв малого Іван, посміхнувшись до Стеньки.

— Ти, змійчук, не нюняй, бо я й при Іванові тобі за ябеду намну вуха! — погрозився Стенька, погладжуючи дебелу шию лисака.— Все до татка та до мамки біжить, ледь що,— осудливо кинув поглядом він на малого.

Іван, забачивши стареньку матір, що поспіхом вийшла з хати, витираючи на ходу руки об фартух, відіпхнув малого рукою, наказав Стеньці приймати Сірка як побратима, а сам пішов неквапом назустріч тій: —. Радий, мамо, що бачу вас дужою... гарною та...

— Та, слава богу, ще ворушуся! — витерла наспіх фартушиною сльозу мати.— Де вже в мене та дужість і гарнота, сину? — припала вона до грудей Івана, розридавшись.— Чого ж так довго не давав про себе знати? — шмаркала вона, видивляючись на Івана.— І блідий ото якийсь, і худий!.. Чи їсти там бракує вам?..— запитувала вже в Сірка, що стояв у розгубі обіч.

— Всього досить, мамо,— поплескав син її по плечі,— не давав знати, бо не було чим хвалитися. Сидимо, як пні, там,— брав у свідки Сірка Іван.— Самі ж бачите, живі й здорові ми приїхали... А де ж батя, Танка?..— тривожливо запитався він.— Докійка?..

— Він...— затрималась мати,— виступці шиє Докійці, а Танка і Докія пішли на потік прати... А-а?..— недочула вона якогось питання...

— А ця ж хто в нас? — подивився Разя на малу дівчинку, що, шанобливо склавши на худих грудях руки, стояла в поклоні під стріхою.

— Діляра, тайші шістнадцята донька...— гнітилася мати.— Батько її взяв на виховання, вигравши в кості... Підійди, Ділярко, не бійся,— ласкаво покликала вона дівчину.— Іванко... наш старший...— відрекомендувала.

Дівчина наблизилась, опустивши долу очі, клякнула на коліно і на мить завмерла зі складеними коло лиця руками. Всі помітили, як загорілися вогнями її щоки, затремтіли пальці рук.

— Гарна ти, Діляро!.. Вродлива, як мати кажуть,— подивився він на стару.— Але... не розумію батька...— кинув погляд на дівчину і засоромленого Стеньку, що ніяково стояв поряд.— Чи не за дружину батько мітять тебе оцьому вовкулаці? — кинув він скоса оком на брата.

— Для чого собі брата, а мені нареченого ганьбити? — блиснув у очах дівчини докір, і вона раптово підхопилася з коліна.

— Більше не буду, їй-богу, ясочко, не буду! — перепросив гість дівчину жартома.— Я ж не знав... Не тутешній... То приймуть нас батя чи, може...— подивився він на родину запитливо.

— Невдоволений тобою ще з того часу, як навідувався ото в Азов,— пояснила наспіх мати,— а за Михая й не нагадуй йому...

— Приймуть, чому не приймуть... Лише пізнати не зможуть,— сказав Стенька, виручаючи матір.— Ведмедем обзиваєш, а сам обріс, мов коза. Міг би й поголитися, як їхати сюди. Як ось козак, побратим твій.

— Прийме, сину, прийме, лише ти вже не сварися з ним. Сам же знаєш...— просила мати.— Чого ж ми стоїмо отут, як на вигоні?.. Ходіть до господи... Даруй нам, дорогий гостю, що в радощах власних забуваємо людську гостинність,— перепрошувала вона по путі Сірка.— Прошу вас, діти!.. А киш-киш-ш! — плеснула руками на курей і індиків, що обступали всіх.— Киш-ш!..

Хата Тимоша Разі виглядала нестарою. Під солом’яним широким дахом, передня стіна її віднесена назад так, що в попідстрішші поза слупами була ціла галерея-прохід перед завжди трохи притемненими вікнами. Цим вона нагадувала отакі ж хати у картвелів та вірменів. Довга і невисока, вона ділилася на три частини: середню, в якій містився чулан і кухня, що палилася начорно, а по обох боках були світлиці. На правому крилі мешкали батьки з найменшою донькою, двома синами та Ділярою, а на лівому — Танка, дружина Іванова. Танка, властиво, і не була відокремленою, бо фактично і Докійка, і Діляра мешкали тепер постійно з нею із-за тісноти та хлопців, що часто скубли дівчат і збиткувалися.

Стара Мотря, що була мачухою Іванові і Стеньці і прозивалася в станиці Говорухою, любила всіх дітей однаково і не ділила їх на «своїх» і «чужих». З упередженням вона зустріла прихід до них лише Діляри, але згодом змилостивилася і до неї, поволі прив’язалася, як до своєї, і тепер уже не виділяла якось її, на радість Стеньці і старому Тимошеві...

Сірко, переступивши поріг, зауважив, що, хоч в середній частині хати і палилася піч, тепер було чисто, бо їжа на корм курям, індикам і свині готувалася у дворі, в кабиці. Та зовсім приємно був вражений гість п’янкими пахощами чебрецю, свіжовипеченого хліба і ще чогось знайомого йому і рідного...