Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Її щось відірвало від дерева. Вона розкрила очі: Золота і Віт.

— Нам пора. Ворон уже тут. Я бачила, що буде. Його треба спинити.

— В Книзі сказано, що камінь під Світовим Деревом. Рушаймо довкруж, — сказав Віт.

Вони пішли, притискаючись до стіни-стовбура. Вгорі літали птахи, мирно гули бджоли, навкруги, скільки бачило око, розкинулися зелені луки, повні соковитого і пахучого різнотрав’я.

А Рутенія передчувала небезпеку. Загроза висіла у чистому повітрі й не давала дихати на повні груди.

— Ти теж відчуваєш? — спитав Віт.

— Що саме?

— Небезпеку. Загрозу. Я її майже бачу. Щось чорне ось-ось постане перед очима.

— Відчуваю.

Вони вже далеко відійшли від місця свого виземлення і приземлення, але нічого нового так і не побачили. Сірий стовбур, зелені луки, чисте небо. Тиша.

Мертва тиша. Зник пташиний спів. Зникли бджоли. Вдалині почулося дзюркотіння води. Подув вітер.

— Щось відбувається! — стривожилася Рутенія.

— Здається, ми наближаємося… — прошепотів Золота.

— І не ми перші, — сказав Віт і спинився. — Обережно! Попереду зло.

Рутенія зупинилась. Сіра стіна завертала, і саме за рогом їх чекало невідоме. Зробити лиш крок — і невідоме стане знаним, страшне очікуване майбутнє стане ще страшнішим теперішнім… То, може, не йти? Не ступати за ріг, не розширювати видноколо, не дізнаватися більше?

— То ми йдемо чи стоїмо? — вивів чугайстер із задуми.

— Рушаймо! — сказала відьма і зробила крок.

І побачила чорний камінь. Він лежав під самою стіною-стовбуром, а з-під каменя лилася струменем вода. Тонкий потічок губився у зеленій траві. От тільки вода була не чиста, не прозора, не кришталево-ясна, а червона…

На чорному камені лежало розпластане жіноче тіло. Кров лилася по відкинутій в бік руці і скрапувала в воду.

А навкруги — понівечена земля. Перекинуті гори дерну, чорні ями, купи розтрощеного каміння. Вогонь палить зелений степ, сірий ядучий дим заливає легені. І тиша. Мертва тиша під кроною Світового Дерева.

Золота піднісся над тілом і скрикнув:

— Вона ще жива!

Віт обережно підсунув руки їй під тіло, Рутенія взялася за ноги, і перенесли її на вцілілу зелену траву поруч із каменем. Жінка ще дихала. Але з кожним разом дихання слабшало. Рутенія швидко зняла з неї сорочку й відсахнулася — глибока рвана рана розпанахувала живіт.

Лице жінки було біле як сніг. Правильні, чіткі риси. Знекровлені губи ледь помітно ворушилися, ніби намагалися щось сказати. Рутенія нахилилась і припала до них вухом:

— …Його… спинити… Мати… змій… слабка… — почула вона.

— Вона щось каже? — спитав Віт.

— Дуже тихо. Нічого не розберу. Їй ще можна допомогти?

— В нашому світі я б сказав, що це кінець… Але тут…

Рутенія зрозуміла. Вона метнулась до струмка, що вже очистився від крові, намочила в ньому зняту з жінки сорочку і обережно промила краї рани. Потім почала замовляння:

І спинилася на півслові, зблідла. Потім ще раз спробувала:

І знову спинилася.

— Я не можу… Я забула замовляння… — сказала вона. — Віте, я не можу чарувати! Я не можу вимовити жодного замовляння… Я їх знаю, та слова вислизають, щойно я хочу їх