Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

На набережній у Степана завібрував телефон.

— Слухаю, Романе, — сказав він прийнявши виклик. — Я тобі не обіцяв ресторан, я ж сказав, що не знаю. Лора захотіла піти і… Ні, я не можу їй відмовити. Добре, я не хочу їй відмовляти, це нічого не змінює. До чого тут дружба і повага? Романе, облиш своє красномовство для суду. Я теж вмію заливати. Ні, ми не повернемося, — Степан поглянув на Лору — його очі сяяли. — А це вже — не твоє діло. Так. Я маю лише десять днів відпустки і я проведу їх так, як захоче Лора. Це не обговорюється. 

Від почутих слів серце Лариси завмерло за грудиною. Десять днів. Лише десять днів і він їде від неї на три довгі місяці…

— Романе, я за кермом. Давай я наберу тебе у понеділок і ми поговоримо. Не зараз. Всі питання — потім. Бувай, — сказав Степан і зняв батарею з кришки телефону. — Так краще.

Роман... Щоб подзвонити — він мав піти від сцени… Теж пішов з концерту? Що ж він такий невгамовний?

— Він хотів піти в ресторан? — запитала Лора.

— Так. Відзначити мій приїзд і сьогоднішній концерт, — Степан насупився. — А що там у твоїх батьків, до чого він довів справу? Мирова угода?

— Так.

— Я так і думав.

— У вівторок вранці суддя має винести ухвалу. Батько погодився на спільну сумісну власність, без поділу на частки. Я так розумію, що у його Лесі вагітність проходить важко і він поспішає повернутися в Португалію, тому погоджується на все… навіть на аліменти.

— Але ж це чесно, він — ваш батько. А там, як захоче — заробить собі на нове житло. Виганяти дружину, нехай і колишню, з дітьми на вулицю тут — це неправильно.

— Я хочу, щоб все це якнайшвидше закінчилося… і щоб мама не пила...

— Почала? — Степан озирнувся на неї.

— Було раз, на тому тижні. Правда, вдома. Сиділа півночі на кухні і причитала…

— Давай її закодуємо, — запропонував Степан.

— Закодуємо? — Лариса поглянула з подивом на Степана.

— Так. І ти не будеш хвилюватися за неї. Тільки за мене, — він повернувся до Лори.— От такий я егоїст.©

Вона усміхнулася йому у відповідь.

— Це потрібно говорити з нею…

— Добре. Я її вмовлю, — Степан, погоджуючись, кивнув.

Вони замовкли на якийсь час і щоб змінити тему Лора запитала що то за трубка на машині з його боку.

— Це? — він вказав пальцем, — шноркель, повітрозабірник. Це щоб вода не потрапляла у двигун, бо буде ай-яй-яй…Гідроудар і ремонт.

— Ця машина може їздити у воді? — здивувалася Лора.

— Я б сказав, може перейти вбрід якусь помірно глибоку водойму... Коли двигун занурюється під воду, є ризик потрапляння до нього води, а вона, як відомо, не стискається і потрапивши в камеру згоряння, призводить до деформації шатунів, а в гіршому випадку — до розриву блоку циліндрів. І щоб цього не трапилося — чіпляють шноркель. Конкретно цей — фірмовий. Дуже хороший, витримує не тільки удари гілками, а й вагу авто, коли перекидається. Вже перевірили.

— Ти перекидався?.. — Лора аж розвернулася на сидінні до нього.

— Я був пристібнутий, — Степан, виправдовуючись, поглянув на неї, звівши брови догори, а Лора взялася за скроню, бо в голові аж гупнуло при його словах. — Мабуть, краще мені мовчати.

— Е ні, я хочу знати, що трапилося. Тобто ти був десь там, ганявся за кимось по якихось водоймах, і той, за ким ти ганявся навряд чи якась дика тварина…. Між якихось колючих чагарників…

— Дерев.

— Це неважливо.

— Як скажеш.

— Ти мене збив… — Лора насупилася, — так… Ти ганявся… зі своєю Галиль. Ні, стежив, а потім ганявся. Перевернувся і поранився.

— Ні, не так. Спочатку я чекав. І я був не сам, — він багатозначно поглянув на Лору.

— З пацанами, ясно, — вона кивнула, розтираючи скроню.

— Так. Потім дочекалися. Стежили. Потім ганялися, бо розбіглися. Зібрали, але не всіх. Вистежували. Спіймали — знову не всі. І шукаючи тих, хто “загубився”, я потрапив у зарості гледичії. БЕЗ Галил. Там поранився. Залізла гілка, зараза, аж під шолом, — він торкнувся рукою пластиру, — Піймали. Всіх зібрали, все забрали і їдучи на базу я не помітив в траві яму. Було вже темно і ми лягли на бік. Вийшли, мать-перемать, зачепили лебідку від другої машини, підтягнули, поставили і поїхали далі. Ото і все.

— Це ви так зустрічали караван?

— Ти мене лякаєш, — він похитав головою, — чи ти вчепила мені кудись жучка?

— Якби ж то...

— Так. Саме його і зустрічали. Вони щось цього разу запізнилися...

— А що він віз?

— Багато чого віз. Корисного і не дуже. Не кордон, а сито, — Степан завернув у двір до будинку, зупинив машину і розвернувся до неї. — Я не хочу більше про це говорити. Взагалі говорити не хочу.

— Я теж…   

І вони не говорили. Майже. Степан дістав з багажника велику спортивну сумку і рюкзак. Задумливо поглянув на великий металевий ящик. Потім махнув рукою і сказав, що “вже завтра”.

— Що завтра?

— Це холодильник. Завтра дістану з нього все.

Вони пішли до під’їзду і ліфтом піднялися нагору. Сумки Степан поставив в прихожій. Зняв куртку і кинув на тумбу.

— Мені потрібно в душ.

— Я можу потерти тобі спинку, — Лариса притулилася до нього і грайливо зазирнула в очі. Вони вже бували разом у ванній і не лише для того, щоб там митися, але цього разу Степан якось криво усміхнувся.

— Це не дуже хороша ідея.

— Я щось не маю бачити? — напружилася Лариса. 

— Наядо, спокійно, — він її обійняв, — не накручуй себе. Ніяких засосів і слідів від нігтів на мені нема. Ти тільки не нервуй, добре?

— Добре… — все ж вона нервово видихнула і піджала губи, розгублено бігаючи очима по ньому і по прихожій. 

— Ти обіцяла, — нагадав Степан підчепивши футболку. 

Коли він роздягнувся — Лариса прикрила рота рукою. На його грудях, крім синця від паска безпеки, синіли дві гематоми від куль, котрі прийняв у себе бронежилет, але ударна сила лишила свій слід у вигляді характерних синців: одне попадання — нижче лівого соска і друге — трохи нижче першого, більше на бік. Вона б їх все одно побачила, просто потім...