Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Все добре, — нагадав він їй і обійняв. Лора притулилася до його гарячого тіла і з очей потекли беззвучні сльози. — Все добре, мАла. 

— Так… — сказала тихо Лариса, починаючи розуміти прихований зміст його мовчання і недомовок. Розуміти, що їхні стосунки ніколи не будуть такими, як у всіх. Що просто з ним — не буде. Ніколи. Але відмовитися від Степана і жити спокійно вона не зможе, бо хіба ж можна жити без серця?.. А її серце належить йому.

Лариса підняла голову і, поглянувши йому в очі, зустріла вичікуючий пильний погляд. Він хвилювався за те, як вона сприйме побачене — сприйняла відносно спокійно, без істерики… Це добре.

— А мазь шамана?..

— Лишилася в іншій машині.

Лора зітхнула.

— Тепер я можу потерти тобі спину?.. — запитала тремтячим голосом.

— Можеш робити, що забажаєш. Ці десять днів я — цілком і повністю твій.

Лариса намагалася не думати про те, що десять днів — це дуже мало… Вона хоче Степана назавжди, та була вдячна небесам і за цю коротку можливість побути з ним перед довгою розлукою. Розуміння обмеженого відрізку часу, що є у них для того, щоб побути разом, підсилювало всі відчуття і кожен дотик відчувався особливо гостро, накриваючи шквалом відчуттів, котрий не задовольняв їхню спрагу одне по одному і ледь вони переводили подих — це ж розуміння штовхало знову у полум’я пристрасті. Лариса упивалася кожним його дотиком і поцілунком, намагалася увібрати в себе якомога більше його ніжності та насититися його ласкою — і не збожеволіти від розмаїття почуттів, котрі її переповнювали. Вона казала, що кохає, а він знову мовчав…   

Вранці їх розбудив настирний дзвінок у двері. Степан поглянув на годинник — сьома ранку… Рано, особливо враховуючи те, що заснули майже на світанку.

Хто міг прийти так рано? Він поцілував сонну Лору у чоло, сказавши, щоб спала, одягнув джинси і пішов відчиняти. По дорозі зазирнув до ванної — можливо, прорвало воду і це сусіди знизу? Все нормально, води ніде не видно. Поглянувши у вічко вхідних дверей, зітхнув і відчинив.

— Довго відчиняєш, — почула Лора незадоволений жіночий голос і його звучання вмить позбавило її бажання спати.

— Я спав.

— Телефон не відповідає.

— Я вийняв батарею.

— Ще скажи, що вийняв, щоб виспатися і сам спав, — гмикнула жінка. Голос не молодий… Невже Фурія?

— Не сам, але ж я спав.

— О, а що це ти, заміняв мішені в тирі? 

— Так. 

— Виганяй свою хвойду і звари мені кави. Є справа.

— Вона — не хвойда, і ви обіцяли мені десять днів відпустки.

— Не хвойда?.. — перепитала жінка і Лора почула, як від прихожої у напрямку спальні через залу зацокали підбори. Голос Степана прозвучав на вході в тамбур.

— Ви не будете вриватися в мою спальню з оглядинами.

— Стефане, доки ти працюєш зі мною — ніякого приватного життя ти мати не можеш.

Крізь матові скляні двері Лариса бачила лише темні силуети супроти світла у дверному отворі. Степан загородив собою вхід і не пускав Фурію всередину тамбуру.

— Нехай так. Але вона має право на приватність.

— Я її знаю?

— Опосередковано.

— Гм… Добре. То може ти пригостиш мене кавою? На кухні, а ВОНА до нас приєднається?

— Я запитаю.

Лора чула як ранкова гостя, цокаючи підборами, пішла на кухню. Сіла в ліжку і озирнулася. В кімнаті зовсім не було її одягу… А ті речі, в яких була вчора на концерті — джинси, футболка і джинсова куртка, куплена Степаном — весь цей одяг лишився у ванній. Саме звідти розпочалася їхня шалена ніч.

До кімнати зайшов Степан. ВІн був насуплений і мав винуватий вигляд.

— Я чула… — сказала Лариса, — якщо ти принесеш мої речі з ванної — я вийду до неї на кухню.

— Ти не повинна.

— Вона ж все одно дізнається хто я.

— Добре. Я зараз принесу, — Степан вийшов. Лора чула, як він перемовився кількома фразами з гостею. Що саме хто кому казав — вона не розчула, бо говорили тихо. Степан повернувся з її речами, поклав їх на ліжко, а сам пішов до шафи, одягнув футболку і дістав з верхньої полиці два брелоки, схожі на автомобільні ключі з пультом від сигналізації. Дивно. Навіщо вони йому? Запасні ключі? До чого? Але потрібно було уточнити інші свої здогадки...

— Це Фурія? — тихо запитала Лариса, одягаючи джинси.

— Так, — він озирнувся і насуплено кивнув.

Лариса одягнула футболку і поглянула на Степана. Не знала ні що робити, ні що казати. Він підійшов, пригорнув її до себе і поцілував у чоло.

— Пам’ятай, вона — маніпулятор. Тому думай над кожним сказаним словом і особливо над тим, що почуєш. Не вступай з нею в діалог і відповідай ухильно на її питання.

— Від твоїх слів мені вже страшно…

— Не бійся. А я спробую виторгувати для нас трохи більше часу.

— Це можливо? — Лора з надією поглянула на Степана.

— Якщо вона хоче відправити мене назад в Одесу — можливо. Довірся мені.

— Я тобі довіряю…

Він поцілував її в ніс.

— Ходімо, я приготую тобі мій фірмовий ледачий айріш.   

Фурія була тендітною жінкою середнього зросту, платинова блондинка з довгим каре. На ній був синій брючний костюм. Вона стояла спиною до входу і озирнулася, коли вони зайшли. Фурія і справді була дуже гарною. Холодна, заворожуюча краса.

— Знайомтеся. Кіра Дмитрівна. Лора, — сказав Степан вказуючи на кожну з них по черзі і тримаючи ліву руку на талії дівчини.

— Лора… — задумливо протягнула жінка оглядаючи Ларису світлими блакитними очима, — гарна. Любите ви, Бондарі, красивих жінок.

— Це сприймати за комплімент? — Степан схилив голову на бік, не випускаючи Ларису з обіймів. 

— Так.

— Добре. То яку ви хочете каву, Кіро Дмитрівно?

— Якомога міцнішу, — сказала жінка і сіла за стіл, не відводячи від Лори пронизливого крижаного погляду. Степан підійшов до шафи і дістав турку, а Фурія продовжила, — Лора — це скорочена форма, а повне ім’я яке?