Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Лариса, — відповіла вона тихо.

— Лариса… — брови Фурії вигнулися. Здавалося, в цей момент жінка просвічувала її наскрізь. — Не Ільченко, часом?

Лариса приголомшено кивнула і поглянула на Степана. Він озирнувся до неї і наморщив носа, даючи знак, щоб не хвилювалася. Все нормально.

— Ти десь вчишся, Лоро? — запитала Кіра Дмитрівна.

— Так. У Київському медучилищі №2. На фельдшера.

— Чому училище, а не університет?

— Я пробувала. Здала фізику, але мій твір не зарахували. І я встигла подати документи в училище.

— На бюджет?

— Так, — Лора кивнула.

— Молодець. А не хочеш цього року перейти вчитися в університет? — поцікавилася Фурія.

Лора відчула, як всередині все напружилося. Дуже дивна пропозиція.

— Я не думала про це.

— А ти подумай. Яким лікарем ти хотіла бути, коли намагалася вступити туди?

— Це вже неважливо. Тепер я вчуся в училищі.

— Все ж можна змінити, — жінка усміхнулася, і від цієї усмішки Лора напружилася. Така ласка… А що вона має зробити натомість? Навряд чи така послуга буде надана їй задарма...

— Ваша кава, — Степан поставив перед Кірою Дмитрівною чашку.

— Дякую, Стефане, — жінка взяла паруючу чашку і відпила, — як завжди — бездоганно. Вмієш. То як, Лоро, ти б хотіла почати цього року навчатися у медичному університеті замість училища?

Лариса поглянула на спину Степана — він не повертався до неї. Чекав її відповіді. Фурія не відводила від неї очей і цей пильний погляд холодив душу здогадкою, що ціна такої милості — це Степан, її стосунки з ним. Він потрібен Фурії абсолютно вільним, без постійної дівчини і відпусток, які він хоче провести з нею… Тому відправити Ларису навчатися в університет — непоганий хід. Попередні дівчата — вони теж отримували подібні пропозиції? Чи лише їй випала така “честь”?

— І що ви хочете натомість?

— Натомість?

— Я не вірю, що така щедрість буде безкорисливою, — сказала Лора сівши навпроти Фурії за стіл, — ви обов’язково щось захочете натомість… І я не впевнена, що зможу виконати ваші умови.

Кіра Дмитрівна гмикнула і поглянула на свою чашку, потім знову на Ларису.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що я здогадуюсь, чого ви захочете, — Лора зустріла пронизливий погляд Фурії, який фізично було важко витримати. Він тиснув на неї, як величезна крижана брила і руки дівчини почали трястися, тому вона зчепила їх у замок під столом, як і ноги — переплела між собою і підігнула під лаву дерев’яного кухонного куточка — вона має витримати. З ціною — вгадала... І витримала. Лариса не відвела очей.

— Ти — розумна, — холодно усміхнулася Фурія, — але одного розуму замало для отримання бажаного в цьому житті.

Степан поставив на стіл дві чашки з кавою і сів поруч з Лорою. ВІн теж розумів правила гри, але оскільки Лора витримала перший раунд — тепер його хід.

— Повністю погоджуюся з вашим твердженням, Кіро Дмитрівно. Для отримання бажаного одного розуму часто не досить. Тож, якщо ви бажаєте позбавити мене першої за три роки відпустки – запропонуйте мені гідні умови, щоб я відмовився від неї добровільно, — Степан усміхнувся і лівою рукою взяв чашку з кавою, праву поклавши на спину Ларисі.

Погляд Фурії перемістився на нього, давши спокій дівчині.

— Ти знаєш що зараз відбувається в Одесі. Ти потрібен мені там.

— Я мав туди їхати 28 числа, — він поклав перед Кірою Дмитрівною два брелоки. — Тут те, про що ми говорили минулого разу.

— Добре, — вона взяла брелоки і сховала їх у кишені піджака, — Потрібно бути в Одесі зараз. Тебе там знають. Одна твоя присутність вирішить багато питань. Стефане, ти ж розумієш про що я.

— Я слухаю ваші пропозиції.

— Лоро, ти можеш залишити нас наодинці? — звернулася Фурія до неї. Лариса кивнула і поглянула на Степана. ВІн підвівся, даючи їй змогу вийти. Про каву не нагадав, бачив, як тремтять її руки — чашку не втримає.

Лора пішла до кімнати і сіла на ліжко, підібгавши під себе ноги. Про який час Степан говорив? Що він намагається виграти? Можливо, після того як кораблі попливуть, він зможе побути в Україні ще якийсь час? А відпустка?

Фурія… Вона була такою, як говорили про неї Тоня і мама — крижана краса і, мабуть, таке ж крижане серце. Вона завжди була такою? Батько Степана і вона дійсно були коханцями? Чи це лише припущення?

Час тягнувся довго і Лора спіймала себе на тому, що почала гризти ніготь. Відколи Руслан зник з її життя, а це — цілий місяць — вона не гризла нігті… і от знову. Згадала про таблетки, котрі брала з собою на випадок ночівлі у Бакеро після концерту. І приготувала наступну, затиснувши у долоні…   

Результат розмови вразив Ларису. Так, Степан втрачав свою відпустку, але обіцяні десять днів він зміг замінити на двадцять чотири дні разом, з певними умовами… 

У п’ятницю, після обіду, вони поїхали в селище, наполохавши місцевих “Франкенштейном” — саме так Степан називав цей позашляховик. Галиль і бронежилет, загорнуті в ковдру, пішли спочивати в багажник. Спочатку вони поїхали до Лори додому, де з холодильника машини, до холодильника Людмили Василівни “перекочував” поважного розміру осетер, і жінка приголомшено дивилася на рибу, котру бачила вперше у своєму житті. Спробує. І риба їй сподобається — смакота. Степан поговорив з нею про кодування і попросив подумати.

Друга рибина поїхала до Віри Хризонівни. Бабуся нагадала йому про рік по матері, і оскільки він був обмежений по термінам, запропонувала провести поминальний обід у середу. Трохи раніше дати роковин. Думала, що він залишиться на ніч, але помилилася. Він не бажав втручання Хризонівни в своє особисте життя, тому забрав Ларису і вони повернулися до Києва. Витрачали час на переїзд, але у квартирі мали повну свободу дій і ніхто там їм не заважав цілі вихідні… Вони виходили в місто за покупками і, повертаючись, знову поринали у свій світ на двох.