Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Шнорп штурхає його ліктем і показує пальцем. Незабаром Слотроп розрізняє автоколону з чотирьох брудно-оливкових автомобілів, що поквапливо пилюжать до ферми. Так виглядає, що то «Мамки Марві». А Слотроп погойдується собі під різнобарвним пляжним м’ячем. Ну, все може бути…

— У мене завжди не слава Богу, — кричить перегодя Слотроп. Тепер куля летить неухильно на північний схід, і вони притискаються якнайближче до спиртового пломеню, піднявши коміри, між вітром у спину і теплом спереду перепад сягає градусів п’ятдесят. — Мені треба було раніше сказати. Ти навіть не знаєш мене, а ми летимо простісінько у російську зону.

Шнорп, волосся розпатлане, просто свято косовиці, тужливо так, по-німецькому, закопилює верхню губу.

— Нема ніяких зон, — каже він, так само каже й Ґелі. — Нема зон, сама Зона.

Перегодя Слотроп заходжується порпатися в коробках, які завантажив Шнорп. Їх з добрий десяток, і в кожній — товстий золотавий пиріг із заварним кремом, за такі у Берліні дають фантастичні гроші.

— Ого! — вигукує Слотроп. — Ніхера собі. Здається, у мене галюцинації, — і видає купу інших підліткових словечок.

— Тобі потрібна картка для гарнізонної крамниці. — І цей намагається продавати.

— Зараз я не потягну навіть талон на резинку від мурашиних трусів, — зізнається Слотроп.

— То я з тобою поділюся, — незабаром вирішує Шнорп, — бо щось я зголоднів.

— Отакої.

І от Слотроп уже наминає торт! тішиться, злизує з рук крем, аж раптом помічає в небі з боку Нордгаузена дивну таку темну дрібничку, завбільшки з цятку. — А…

Шнорп озирається.

— Kot![350] — виймає блискучу латунну підзорну трубу і прилаштовує її на планшир. — Kot, Kot, без розпізнавальних знаків.

— То вже цікаво.

Вони спостерігають, як з повітря — настільки блакитного, що візьми його в пальці, потри, і пальці стануть такими ж блакитними, — цятка поступово перетворюється на іржавий допотопний розвідувальний літак. Відтак чути, як гарчить, бухикає його двигун. Потім літак робить віраж і заходить на ціль.

До них із вітром лине спів Фурій:

Був собі хлопець на ймення МакҐвайр,

Дуже любив він лампочку з фар,

Кілька коротких підряд замикань —

І в нього бородавки й нуль нарікань,

А в спальні до тла згорів бар.

Ja, ja, ja, ja!

У Пруссії — дискусія: їсти кицю чи ні?

Літак гуркоче за якихось кілька ярдів, показує черево. Почвара на останньому місяці. З маленького люка визирає червона пика у шоломі й окулярах.

— Ах ти ж мурло аглицьке, — пролітаючи повз, — зараз матимеш свою сраку на таці.

Довго не думаючи, Слотроп хапає торт.

— Іди на хер! — Шпурляє прицільно — літак дуже повільно проходить зовсім недалечко, — і торт хляп — заліплює Марві всеньку пику. Ура. Руки в пальчатках зішкрябують місиво, вивалюється рожевий майорів язик. Вітер розносить жовті краплини крему, вони довгою дугою летять до землі. Люк зачиняється, літак ковзає набік і повільно робить бочку, коло і повертається. Шнорп і Слотроп хапають по торту й чекають.

— У них мотор без кожуха, — помічає Шнорп, — туди ціляй. — Тепер вони бачать корпус літака згори, кабіна напхана просяклими пивом американцями, що співають:

Був собі хлопець на ймення Ріттер,

Грав він постійно великий трансмітер.

Член від цього йому покрутився,

І в шкарпетку відвалився,

Гірко плаче наш Ріттер у светр[351].

Ось уже сто ярдів, літак наближається дуже швидко. Шнорп хапає Слотропа за лікоть і показує за правий облавок. Провидіння здогадалося примостити у них на шляху величезний білий хмарний схил, і вітер швидко жене туди їхню кулю; кипляча істота виставляє білі мацаки, махає ними, мовляв, скорше… скорше… і ось уже вони всередині, в мокрому крижаному тимчасовому прихистку…

— Вичікуватимуть.

— Ні, — Шнорп прикладає долоню до вуха. — Заглушили мотор. Вони десь тут, біля нас. — Сповивальна тиша триває хвилину-другу, але потім, аякже:

Був собі хлопець на ймення Шрьодéр,

Так оце він сервопривод дер.

На кінці його шланга,

Виросла зубата фаланга,

І як же йому без реклами тепер[352]?

Шнорп порається біля вогню рожево-сірого пальника — хоче стати менш помітним, але щоб не надто втратити висоту. Вони пливуть у блідій бульбашці світла, оголена гранітна порода навмання, немов кулаками, тицяє у хмару, намагається намацати аеростат, десь поруч літак зі своїм курсом і швидкістю — повітряна куля нічого не може з цим вдіяти, бінарні рішення втратили сенс. Хмара тисне, ніби аж душить, великими краплями збирається на тортах. Раптом захрипло, з похмілля:

Був собі хлопець із міста Декáтор

Що пхав у РК-генератор.

Замерзли яйця і кран,

Тверді стали, як кардан —

Й не врятують зад перфоратори[353].

Розпадається туманна заволока, і перед ними постають американці, ширяють десь так метрів за десять, хіба тільки трохи швидше за аеростат.

— Давай! — репетує Шнорп, шпурляючи торт у беззахисний мотор. Слотропів торт не вціляє і розмазується по склу перед пілотом. Шнорп заходжується кидати у двигун мішки з баластом, один застрягає між двома циліндрами. Заскочені американці гарячково намагаються вихопити пістолети, гранати, автомати чи що там ті штрихи з артилерії носять при собі як особисту зброю, але вони уже проскочили, знову хмарою суне туман. Гримають кілька пострілів.

— От гімнюхи, а якби вцілили у балон…

— Т-с-с. Здається, нам телеграма від пускового магнето. — З осердя хмари долинає чмихання мотора, він ніяк не хоче заводитись. Відчайдушно деренчить проводка.

— Ай, курва! — приглушений крик віддалік. Переривчасте завивання стихає, зрештою настає цілковита тиша. Шнорп лежить горілиць, цямкає тортом і гірко сміється. Половина його товару за облавком, тож Слотроп почувається трохи винним.

— Ні-ні. Не бери дурного в голову. Це як колись торгували, знову туди вертаємся. Ще один шанс. Переходи довгі й небезпечні, втрати у дорозі — неминуча умова гри. Це ти трохи подивився на Ur-Markt[354].

Коли за кілька хвилин хмари повністю розходяться, вони пливуть собі тихенько під сонцем, зі строп капає, а куля сяє від хмарної вологості. І жодних ознак літака Марві. Шнорп додає вогню, вони поволі підносяться догори.

Ближче до заходу сонця Шнорп стає задумливим:

— Дивись. Он край видно. На цій широті тінь мчить Німеччиною зі швидкістю 650 миль за годину, це швидкість реактивного літака. — Хмарне простирадло розпалося на невеличкі туманні клапті кольору варених креветок. Повітряна куля пливе собі над сільським краєвидом, сутінки підштовхують його зелені латки до чорноти: вервиця потічка спалахує в променях призахідного сонця, заплутаний вугластий візерунок ще одного міста з будинками без дахів.

Захід червоно-жовтий, як і повітряна куля. На