Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Так, зараз я на висотах, — сказав я. — Ми перемогли. Ерік загинув у бою.

Бенедикт мовчки дивився, чекаючи продовження розповіді. Лице його залишалося безпристрасним.

— Ми перемогли, бо я привів стрільців, — вів далі я. — Вдалося нарешті знайти таку субстанцію, яка тут вибухає.

Очі Бенедикта звузилися, він кивнув. Думаю, відразу зрозумів, яку субстанцію маю на увазі та звідки в неї ноги ростуть.

— Мені багато всього хочеться обговорити з тобою, — продовжив я, — та в першу чергу треба добити ворога. Якщо будеш на зв'язку, пришлю до тебе кількасот стрільців.

Бенедикт усміхнувся.

— Поквапся.

Я гукнув Ґанелона, який був поруч, і наказав йому перешикувати наше військо шеренгою по одному. Він кивнув і пішов, на ходу віддаючи команди.

Поки ми чекали, я сказав:

— Бенедикте, Дара тут. Коли ти поїхав з Авалону, вона пройшла крізь Тіні твоїми слідами. Послухай, я...

Бенедикт, вишкіривши зуби, закричав:

— Чорт забирай, що то за Дара така, якою ти мені все прогудів? Не знаю ніякої Дари і ніколи не знав! Розкажи мені, хто це така. Мало не помираю від цікавості.

Я ледь усміхнувся. Похитавши головою, сказав:

— Не дуже мило з твого боку. Я знаю про неї все, але нікому не казав, що у тебе є правнучка.

Губи Бенедикта мимохіть розтулились, очі стали великими.

— Корвіне, — мовив він, — або ти з'їхав з глузду, або тебе надурили. Наскільки знаю, в мене нема жодного нащадка. А щодо мого сліду в Тінях, то знай, що сюди я потрапив через карти Джуліана.

Ну звісно ж! Я не спромігся підловити Дару на брехні, щоправда, й причина була більш ніж поважна: всі мої думки поглинув бій. І звісно, Бенедикта про цю битву сповістили через карти. Навіщо марнувати час, подорожуючи крізь Тіні, коли є карти?

— Прокляття! — вилаявсь я. — Вона вже в Амбері! Послухай, Бенедикте! Я зараз гукну сюди Джерарда або Каїна, вони перекинуть до тебе бійців. Ґанелон буде з ними, всі накази віддавайте через нього.

Озирнувшись, я побачив Джерарда, який розмовляв з кількома придворними. І гукнув його так, як кличуть у найгіршій біді. Він швидко обернувся й побіг до мене.

— Корвіне! Що сталося? — допитувався Бенедикт.

— Ще не знаю. Але справи наші дуже кепські!

Підбіг Джерард, я дав йому карту і попросив:

— Подбай, щоби ці бійці потрапили до Бенедикта. Де Рендом, у палаці?

— Так.

— Вільний, ув'язнений?

— Ні те, ні те. При ньому кілька охоронців. Ерік дотепер йому не довіряє... не довіряв.

Обернувшись, я гукнув:

— Ґанелоне! Виконуй усе, що казатиме Джерард. Він переправить тебе до Бенедикта — туди. — Я показав, куди саме. — Відповідатимеш за те, щоб стрільці точно виконували всі його накази. А я зараз іду в Амбер. Терміново!

— Слухаюся! — прокричав Ґанелон.

Джерард рушив до нього, а я знову розклав карти віялом. Знайшов карту Рендома, зосередився. Цієї хвилини нарешті пішов дощ. Зв'язок із Рендомом виникнув майже відразу.

— Здоров був, Рендоме, — привітавсь я, щойно його зображення заворушилося. — Ще не забув мене?

— Ти де? — запитав Рендом.

— У горах, — сказав я. — Тільки-но ми розбили тут ворога, і зараз моє військо йде до Бенедикта — допомогти йому очистити долину. Але тепер мені дуже потрібна твоя допомога. Дай руку, щоб я перейшов до тебе.

— Навіть не знаю, Корвіне... Ерік...

— Ерік загинув.

— І хто тепер усім командує?

— А ти як гадаєш? Давай, не тягни!..

Він швидко кивнув і простягнув мені руку. Нахилившись уперед, я схопився за неї. Тоді ступив назустріч Рендому...

Я стояв біля Рендома на балконі, що виходив у внутрішній двір. Біле мармурове поруччя, скромні клумби внизу. Ми були на другому поверсі. Я хитнувся, Рендом спіймав мене за руку.

— Ти поранений! — крикнув він.

Я похитав головою і лише тоді зрозумів, як утомився. Останні кілька ночей майже не склепляв повік. Додайте до цього бурхливі події...

— Ні, — відповів я, оглядаючи свою заплямлену кров'ю сорочку. — Просто втомився. А кров не моя — Еріка.

Рендом провів рукою по своїй солом'яній чуприні, закусив губу.

— Отже, ти його нарешті прохромив... — неголосно проказав він.

Я знову похитав головою.

— Ні. Він помирав, коли я опинився поряд. Ходи зі мною, Рендоме! Тільки скоро! У нас дуже мало часу!

— Куди? Чому? Що сталося?

— До Лабіринту, — сказав я. — Чому? Точно не знаю, але впевнений, що це дуже важливо. Ходімо!

Ми зайшли до палацу і кинулися до найближчих сходів. Тут стояли двоє охоронців. При нашій появі вони виструнчились, і ні в кого навіть думки не виникло нас затримати.

— Я радий, що байки про твої очі виявилися правдою, — мовив Рендом, коли ми спускалися. — Зір повернувся повністю?

— Так. А ти, я чув, і досі одружений?

— Еге ж, Корвіне, правда.

Опинившись на першому поверсі, ми побігли праворуч. Біля сходів теж стояли двоє вартових, але й вони не намагалися нас зупинити.

— Так, одружений, — повторив Рендом, коли ми йшли до центральної зали. — Тебе це дивує, вгадав?

— Якщо чесно, то так. Думав, ти відбудеш рік — і дременеш на всі чотири вітри.

— Я теж так вважав, — зізнався Рендом. — Поки не закохався в неї. По-справжньому.

— Дивні речі тут кояться...

Перетнувши мармурову трапезну, ми вийшли в довгий вузький коридор, що вів далеко у морок та бруд. Я втримавсь, аби не здригнутися, згадавши, як проходив тут востаннє.

— І вона не байдужа до мене, — розповідав Рендом. — Ніхто мене не любив так, як вона.

— Радий за тебе, — сказав я.

Ми дійшли до дверей, за якими, криючись під широким помостом, вели наниз широкі гвинтові сходи. Двері були відчинені. Зайшовши всередину, ми рушили по сходах.

— А я не радий, — зізнався Рендом, швидко ступаючи сходинками. — Не хотів закохуватися. Принаймні тоді. Ти ж знаєш, ми весь час були тут бранцями. Чим пишатися дружині?

— Тепер це вже в минулому, — спробував заспокоїти я його. — А бранцями ми стали через те, що ти був заодно зі мною і теж хотів убити Еріка, хіба ні?

— Так. Дружина не захотіла залишати мене самого.

— Не забуду цієї підтримки, — пообіцяв