Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

— Вбий мене своїми вустами, пожери мене так, як, кажуть, ти пожерла інших коханців, — благав Вальзейн. 

— Невже ти не можеш почекати? — Її усмішка була така солодка — і завдавала таких мук. — Я не бажаю, щоб твоя смерть настала так швидко, адже я надто сильно тебе кохаю. Хіба ж не милі тобі наші побачення серед гробниць? Невже ти мусиш покласти всьому цьому край? 

Наступної ночі він знову благав її, з усім своїм запалом і красномовством молив її звершити те, у чому вона йому відмовляла. 

Вона глузувала з нього: 

— Ану ж як я — лише безтілесний фантом, дух без матерії? Ану ж як ти мене лише наснив? Чи ти волієш ризикнути й пробудитися від цього сну? 

Вальзейн ступив до неї, у сповненому пристрастю жесті простягаючи руки. Вона відступила, мовивши: 

— А що, як від твого дотику я обернуся на попіл і місяцеве світло? Ти шкодуватимеш про своє необачне напосідання. 

— Ти — безсмертна ламія, — урочисто заявив Вальзейн. — Мої чуття підказуть мені, що ти не є ані фантомом, ані безтілесним духом. Але для мене ти обернула все інше на тінь. 

— Авжеж, на свій лад я доволі реальна, — визнала вона, стиха сміючись. А тоді зненацька нахилилася до нього і її вуста торкнулись його горла. Якусь мить він відчував їхнє вологе тепло, а тоді — різкий укус її зубів, які ледь-ледь пронизали його шкіру й одразу ж віддалилися. Перш ніж він устиг стиснути її в обіймах, вона знов ухилилася. 

— Наразі це — єдиний поцілунок, який ми можемо собі дозволити, — вигукнула вона і, беззвучно ступаючи, хутко зникла поміж слабкого світла і тіней гробниць. 

Наступного пообіддя нагальна й неприємна справа змусила Вальзейна вирушити до сусіднього міста Псіом: коротка мандрівка, яку він, утім, здійснював нечасто. 

Він пройшов повз стародавній некрополь, із тугою чекаючи нічної години, коли знову зможе поквапитися на зустріч з Мортиллою. Після її гострого поцілунку, що виточив з нього кілька крапель крові, юнак ходив, охоплений жаром та бентегою. У ньому, як і на тому давньому цвинтарі, оселилася мара; й мара та пішла разом із ним до Псіома. 

Невдовзі Вальзейн завершив справи — позичив у лихваря грошенят. Стоячи коло лихваревих дверей у товаристві тієї дещо неприємної, проте необхідної особи, юнак побачив жінку, яка саме проходила вулицею. 

Її риси, хоча й не її сукня, були достоту як у Мортилли; вона навіть мала таку саму родимку коло кутика вуст. Жоден цвинтарний фантом не зміг би глибше приголомшити чи збентежити його. 

— Хто та жінка? — запитав юнак у позичайла. — Чи ви її знаєте? 

— Її звати Белдіт. Її у Псіомі добре знають, вона самотужки здобула собі статки й мала численних коханців. Я мав з нею трохи справ, хоча наразі вона нічого мені не винна. Бажаєте з нею познайомитися? Я можу вас відрекомендувати. 

— Так, я хотів би з нею познайомитися, — погодився Вальзейн. — Вона навдивовижу схожа на одну особу, яку я знав колись давно. 

Лихвар лукаво поглянув на поета. 

— Завоювати її може бути не надто просто. Кажуть, останнім часом вона зреклася насолод міста. Дехто бачив, як вона ночами ходила до старого некрополя або вдосвіта повертала звідти. Дивні смаки, сказав би я, як на ту, хто мало чим відрізняється від блудниці. Але, можливо, вона ходить туди, щоб зустрітися з якимось дивакуватим коханцем. 

— Вкажіть мені шлях до її дому, — попросив Вальзейн. — Ваші рекомендації мені не знадобляться. 

— Як бажаєте, — позичайло із дещо розчарованим виглядом стенув плечима. — В усякому разі, тут недалеко. 

Вальзейн швидко знайшов потрібний дім. Жінка на ймення Белдіт була вдома сама. Вона зустріла його з журливою й схвильованою усмішкою, яка не залишала сумнівів щодо її особи. 

— Бачу, ти знаєш правду, — мовила вона. — Я збиралася усе тобі невдовзі розповісти, адже ця омана не могла тривати далі. Чи пробачиш ти мені? 

— Я тобі пробачаю, — сумовито відказав Вальзейн. — Але навіщо ти ввела мене в оману? 

— Тому що ти цього бажав. Жінка намагається вдовольнити чоловіка, якого кохає, а в усякому коханні є більше чи менше омани. 

Як і ти, Вальзейне, я втомилася від насолод. І я шукала безлюддя некрополя, такого далекого від усіх плотських речей. І ти теж прийшов туди, шукаючи безлюддя та спокою — або якоїсь неземної примари. Я одразу тебе впізнала. І я читала твої вірші. Знаючи легенду про Мортиллу, я вирішила зіграти з тобою у гру. А граючи, покохала тебе… Вальзейне, ти кохав мене як ламію. Чи зможеш тепер кохати мене такою, якою я є насправді? 

— Це неможливо, — твердо мовив поет. — Я боюся знов зазнати того розчарування, якого спізнав із іншими жінками. А втім, я вдячний тобі принаймні за ті години, що ти мені подарувала. Вони були найкращими з усіх, які я знав — хай навіть я кохав щось таке, чого не існувало, та й не могло існувати. Прощавай, Мортилло. Прощавай, Белдіт. 

Коли він пішов, Белдіт розпростерлася долілиць серед подушок свого ложа. Вона трохи поплакала, і сльози зросили подушки вологою, яка швидко висохла. Згодом вона доволі жваво підвелася й заходилася коло хатніх справ. 

За якийсь час вона повернулася до любощів і веселощів міста Псіома. Либонь, врешті-решт їй таки вдалося знайти той спокій, який буває дарований тим, хто став надто старим для насолод. 

Але Вальзейн не відав спокою, і не було такого бальзаму, що міг би зцілити його від цієї останньої та найгіркішої втрати ілюзій. Не міг він і повернутися до плотських утіх свого колишнього життя, тож сталося так, що зрештою він укоротив собі віку, увігнавши гострого ножа в горло, просто у найглибшу з вен, у те саме місце, куди його, виточивши трохи крові, вкусили зуби удаваної ламії. 

Після своєї смерті він забув, що помер; забув усе своє нещодавнє минуле з його подіями та обставинами. 

Одразу після розмови з Фамурзою він вирушив з його дому і з міста Умбрі й подався шляхом, який лежав повз покинутий цвинтар. Охоплений раптовою спонукою відвідати його, він зіпнувся схилом до мармурових надгробків, які мерехтіли під дедалі опуклішим місяцем, що зійшов за його спиною. 

Діставшись розлогого плаского простору вершини, де низькорослі присохлі тиси боролися з безлистими кущами шипшини за проміжки між поплямованими лишайником могильними плитами, він згадав історію, про яку розповідав йому Фамурза,