Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Я не пхикнула, хоч це було й важко. Вбивства, які вчинив Леонард, були недолугі, непотрібні і просто жахливі. Чи артефакт затуманив йому голову ще тоді, чи спершу він вбивав із холодним розрахунком? 

– Дарма, Вейленде, – сказала я голосно. Я не намагалася пробитися у Леонардову голову; він точно сприйме це за загрозу, і одні боги тоді знають, що зробить. Сили в артефакті й справді стане на те, аби зрівняти усю будівлю із землею. – Зовсім дарма. Я не пишаюся нічим з того, що робила. 

Але я не стала говорити, що ми не схожі. Я бачила це в його очах, і, певно, був час, коли мої виглядали так само. Але тоді не знайшлося людини, яка б сказала мені, наскільки сильно я помиляюся. 

– Не проходить і дня, щоб я–

Мені довелося спинитися, бо подув вітру ледь не збив мене з ніг, але я встигла нахилитися і втриматися пальцями за черепицю. Коли він трохи вщух, я зробила ще кілька кроків – у той бік, де за непроникною стіною чарів стояв Леонард. 

– Не проходить і дня, коли я не жалкую про те, що я вчинила, – видихнула я з відразою. – Не проходить і ночі, щоб мені не снилися кошмари. Лиця приходять до мене одне за одним, і я вже не можу нічого виправити. Але в тебе ще є шанс.

Біла стіна зметнулася вгору льодяними стрілами і опала, тільки дивом не зачепивши мене. Я застигла серед морозного поля бою, прямо навпроти Леонарда, що стиснув руки у білі кулаки. 

– Немає! Немає в мене шансу! – він відвернув на мить голову і важко втягнув повітря. – І мені він не потрібний, бо я не жалкую. Вони не були варті менталістики, якщо так легко загинули. Ніхто, хто не може мені протистояти, не вартий її. А ти мала побачити! Мала помітити мене! 

Я зробила ще один обережний крок вперед, і скло хруснуло під ногою, наче пробуджуючи Леонарда від марення. Він знову змовк, і тільки дивився не мене дикими, лютими очима. Та на їхньому денці я бачила переляк. Не стільки бачила, скільки знала усім своїм єством, що він там є. Бо я теж колись була такою – молодою, наляканою. 

Мною керував не могутній артефакт, а Вілфред, але це не змінювало суті. З нас обох витягли найгірше, і… Леонард ще був таким молодим. 

– Я більше не буду слабким. Я не буду жалюгідним. Усі вони… – він зціпив зуби і дивися тільки собі під ноги. – Усі вони мали так багато сили, але жодний навіть не старався! Вони навіть не намагалися опанувати науку! А я…. Скільки витрачено часу, скільки ночей я не спав, аби опинитися тут! І я не жалкую!

– Леонарде, – тихо сказала я, вже не намагаючись перекричати вітер. І щойно я стишила голос, уся негода навколо нас опала, наче її й не було. – Мені немає виправдання. Я буду виправляти свої помилки все життя, а вони все ще висітимуть наді мною. Але я можу тобі допомогти. Я хочу тобі допомогти. Зупинися, і ми все зуміємо виправити. 

Леонард нічого не говорив і тільки дивився на мене спідлоба. Зірка літала навколо, наче сказилася, а в його очах застигло якесь складне і незрозуміле мені почуття. Ще один крок, і я застигла на відстані витягнутої руки. 

– Ти вчинив це через мене, – важко вимовила я. – І це моя відповідальність витягти тебе. 

І тоді я простягнула йому долоню. Розкриту, без жодних чарів. Він дивився на неї мить, а потім повільно, поволі протягнув руку до мене. 

Дотик його пальців був холодним і чіпким – зовсім не таким, як я очікувала. 

А в наступну мить земля вислизнула в мене з-під ніг, і я покотилася черепицею вниз.