Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Шановна! Доброго дня вам! – Ньельм вдав, ніби тільки помітив високу сухорляву жінку, кучерява маківка якої виглядала з-за паркану. – Чи не зволите відповісти на кілька запитань?

Жінка сіпнулась. Обережно озирнулася і, не побачивши поблизу небажаних спостерігачів, висунулась на видне місце.

– Е-е-е… – Її голос зривався від хвилювання, забруднені землею пальці з часточками зелені біля нігтів помітно тремтіли. – А ви хто будете? – Щоб вгамувати збудження, вона вчепилася в дошки дуже міцно, аж кісточки побіліли, але її жвава міміка видавала, що наша поява тут – неабияка подія. – Звідки?

– Приватний детектив! – життєрадісно сповістив чаклун, пускаючи сонячних зайчиків золотою пластинкою.

На засмаглому до багрянцю обличчі сусідки майнула цікавість навпіл із жалем.

– Знову? – Жінка несхвально стиснула тонкі губи, однак ретельно обсмикнула довгу сукню зі слідами пилку на рукавах і витягла з-за коміра низку намистин, старанно розправила її на грудях. – Щось пуття від вашої братії немає. Приїжджаєте, винюхуєте… А Маріс як коїв неподобства, так і коїть.

Ми з Ньельмом переглянулися.

– Які неподобства? – ухопився за нитку розмови він.

– Хто розпитував про господаря цього будинку? – зажадала відповіді я. – Коли? Три роки тому?

Про пасічника, який навряд чи був пасічником, жінка говорити не забажала. Сказала, що ще не вижила з розуму, аби накликати лихо. У неї діти, онуки… І хоч після недавньої трагедії Маріса в Гаївці не люблять, вона знає: одного разу він повернеться.

А ось про міського нишпорку селянка теревенила багато і охоче. Він приїжджав у ці краї минулого літа. Спочатку Трясогузки підняв, потім Трісковник… Зрештою і до Маріса дістався, та тільки хто з тим негідником зв'яжеться, довго не живе.

– Чому? – обірвав Ньельм. – І що ще за трагедія?

Жінка глянула на нього з такою злістю, що чаклун здригнувся. Я подумки розреготалася. Ну і нездара! Зрозуміло, про сусіда наша співрозмовниця не мовить жодного слова. Його бояться як вогню. У нього є якась влада?

«Це не в'яжеться з втечею і брудним возом», – довелося нагадати собі, уникаючи поспішних висновків.

– Що трапилося з приїжджим нишпоркою? – поставила я нейтральне запитання.

І почула, що чужинець за кілька днів перебування в селі став просто зразком невдач.

Спочатку він перепив у місцевому шинку і вплутався у бійку. Йому зламали руку, вибили око, надірвали вухо… Староста пропонував відвезти його в місто, але чоловік із Рена заявив, що «натрапив на слід», і скористався послугами місцевого лікаря.

Незабаром рани запалились і загноїлися.

«Південний клімат винен», – запевняв лікар.

А приватний детектив твердив, що це змова.

Трохи пізніше його покусала скажена лисиця – справжня невдача, адже того року жодної хворої тварини в окрузі не помічали.

Нишпорка нарешті зрозумів, що з долею не посперечаєшся, і погодився повернутися до столиці. На багатія він не був схожий, тому незрозуміло, на що розраховував. Магія коштувала дорого, звичайні ліки його б не врятували.

До речі, далеко він не заїхав. Дорогою до Пригір'я його вкусив отруйний павук, що знову-таки вражає: цей вид на узбережжі не траплявся уже років сто, а то й двісті.

Останків павука-вбивці не знайшли. Смерть від отрути, слід укусу, свідчення візника – і справу закрили, ні до чого не прискіпуючись.

– Що він шукав? – запитала я, не думаючи, що отримаю відповідь.

Жінка завагалася. Потім начебто зважилася на відвертість. Кивнула на заможний будинок, що височів у мене за спиною, стишила голос:

– Ясно що… Маріс приблуду одержиму у себе тримав. Всі знали, з нею щось не те… А йому сподобалася, бідолашна. Як пузо виросло, навіть за дружину взяв. Я скільки йому казала: «Непроста вона в тебе, пам'ять повернеться – не втримаєш». Але ж ні, кохання, кохання… Той, столичний, хитрий був. Про самогон випитував, а сам із безумицею зустрічі шукав. Мабуть, і приїхав за нею, та хто з Марісом зв'яжеться…

На цьому розмова закінчилася. Сусідка, злодійкувато оглядаючись, шмигнула у свою хату і причаїлась за вицвілою фіранкою, а ми востаннє оглянули двір.

– Якби князь Зареський припускав, що Віола в Суші, він би прислав сюди гвардію, – висловив спільну думку Ньельм.

– Нишпорка їхав у Рен, думаючи, що вилікується, – повторила я слова гаївської селянки. – Тобто замовник або багато платив, або…

– Був магом? – Чаклун люб’язно притримав для мене дошку в паркані і навіть відхилив височезну кропиву, що росла зі сторони занедбаної господи. – Працював, так би мовити, вдома?

«І всі наші «вбивці» відповідають цьому образу», – похмуро підсумувала я.

Четверо з них у гільдії і мають доступ до казенного благословенного срібла, Брен у витратах на чарівний пил не обмежений.

Проблема полягала в тому, що зв'язку між кимось із практикантів і зареською княжною я не бачила. Хіба що Сокіл походив зі знатного роду і міг десь із нею перетинатися. Проте три роки тому йому було років п'ятнадцять-шістнадцять. Навряд чи Віола взагалі знала про його існування.