Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Історія зазначає, що протягом усіх років, коли «Червоним півнем» керувало подружжя Монпельє, він зачиняв двері лише раз: на два тижні у 1925 році. Містяни пам’ятають, що Елен, Жан-Мішель, Мімі та Едіт, не попередивши нікого, куди їдуть, просто зачинили віконниці, замкнули двері й зникли, залишивши на дверях табличку з написом «En vacances[81]». Це призвело до чималого напруження в маленькому містечку, двох листів зі скаргами до місцевої газети і притоку додаткових відвідувачів у барі «Блан». Після повернення родини на всі питання, де були, Елен відповідала, що вони подорожували до Швейцарії.

— Ми вважаємо тамтешнє повітря надзвичайно корисним для здоров’я Елен, — казав месьє Монпельє.

— О, безумовно, — відповідала зі скупою усмішкою Елен. — Дуже… цілюще.

Тоді ж мадам Лув’є записала у своєму щоденнику, що одна річ — коли власники готелю ні сіло ні впало тікають за кордон, не потурбувавшись навіть попрощатись, і зовсім інша — коли вони повертаються звідти такі задоволені собою.

Я так і не дізналася, що сталося з Софі та Едуардом. Я знаю, що вони мешкали в Монтро принаймні до 1926 року, але Елен була єдиною, хто підтримував з ними постійний зв’язок, а вона раптово померла в 1934 році. Відтоді всі мої листи поверталися назад із позначкою «Повернути відправнику».

Едіт Бетюн і Лів обмінялися чотирма листами, розкриваючи давно приховану інформацію, заповнюючи білі плями. Лів почала писати книгу про Софі, після того як із нею зв’язалися двоє видавців. Відверто кажучи, це дуже її лякає, але Пол питає Лів, чи є хтось більш обізнаний, щоб писати на цю тему.

Почерк старої жінки твердий як для людини її віку — рівний, каліграфічний, із легким нахилом уперед. Лів підсувається ближче до приліжкового світильника, щоб прочитати його.

Я написала сусідці, яка розповіла, що чула, ніби Едуард захворів, але нічим не могла підтвердити своїх слів. За кілька років подібного спілкування з іншими людьми я мусила припустити найгірше. Хтось пригадував, що він захворів, хтось — що здоров’я Софі похитнулося. Хтось казав, що вони двоє просто зникли. Здається, Мімі чула, як її мати розповідала, що вони переїхали в тепліші краї. На той час я сама переїжджала стільки разів, що, коли б Софі надумала зі мною зв’язатися, в неї нічого б не вийшло.

Я знаю, скільки треба було оптимізму, щоб вірити, що двоє кволих людей, чиє здоров’я підірване холодом і ув’язненням, здатні були на таке. Але я завжди вважала за краще вірити, що за сім-вісім років після війни, не обтяжені відповідальністю за інших, вони могли нарешті відчути себе в достатній безпеці, щоб рухатися далі, і відтак просто склали речі й поїхали. Мені подобається уявляти, що вони десь там, можливо, в сонячному кліматі, настільки ж щасливі, як були під час нашої відпустки, задоволені товариством одне одного.

Спальня навколо виглядає навіть іще більш порожньою, ніж зазвичай, адже наступного тижня вона переїжджає. Буде жити в маленькій квартирі Пола. Згодом, можливо, знайде собі нове помешкання, але жоден із них не квапиться з цією розмовою.

Вона дивиться на чоловіка, який спить поряд із нею, — досі під враженням його краси, його фігури — і відчуває просту радість того, що він поряд. Вона пригадує слова, сказані її батьком, коли той приходив на Різдво. Він тоді відшукав її на кухні. Вона мила посуд, а він витирав, доки решта грали в галасливі настільні ігри у вітальні. Лів підняла на нього погляд, вражена не притаманним йому мовчанням.

— Знаєш, я гадаю, Девіду він би сподобався, — сказав батько, не дивлячись на неї, а продовжуючи витирати посуд.

Вона тре очі, як часто робить, коли думає на цю тему (в таку мить емоції накривають її з головою), і повертається до листа.

Зараз я вже стара жінка, тож, мабуть, за мого життя цього не станеться, але я вірю, що одного дня вирине ціла плеяда картин невідомого походження, прекрасних і дивних, з несподіваною і багатою палітрою кольорів. На них буде зображена рудоволоса жінка в тіні пальмового дерева чи, може, обличчям до жовтого сонця, трохи старша на вигляд і, може, з пасмами сивини у волоссі, але з широкою усмішкою та очима, сповненими кохання.

Лів підіймає погляд на портрет, що висить навпроти ліжка, і звідти на неї дивиться юна Софі, залита блідим золотавим світлом лампи. Лів перечитує лист, уважно вдивляючись у слова, в проміжки між ними. Перед її очима знов постає погляд Едіт Бетюн: непохитний, сповнений глибокого розуміння. І тоді вона ще раз перечитує його.

— Гей, — Пол сонно перекочується до неї. Він обіймає її рукою й притягує до себе. Його шкіра тепла, дихання солодке. — Що ти робиш?

— Думаю.

— Звучить загрозливо.

Лів відкладає лист і забирається під ковдру обличчям до нього.

— Пол.

— Лів.

Вона усміхається. Усміхається щоразу, як дивиться на нього. А тоді злегка вдихає.

— Знаєш, ти так чудово вмієш знаходити втрачене…

Подяки

Ця книжка багато чим завдячує винятковій праці Гелен Мак-Фейл «Довге мовчання: життя цивільного населення Північної Франції під німецькою окупацією 1914—1918 років», яка розкриває здебільшого не описаний (принаймні в нашій країні) бік історії Першої світової війни.

Також я хотіла би подякувати Джеремі Скотту, партнеру в «Ліпмен Карас», за його щедру допомогу як експерта в питаннях реституції і за те терпіння, з яким він відповідав на мої численні питання. Заради сюжету мені довелося торкнутись певних юридичних і процесуальних моментів, і всі помилки чи відхилення від дійсної процедури є, звичайно ж, моїми власними.

Дякую моїм видавцям у «Пенґвін», особливо Луїз Мур, Мері Еванс, Клер Баурон, Каті Шипстер, Елізабет Сміт, Селін Келлі, Вівіан Бассет, Рейвін Девіс, Робу Лейланду та Гейзел Орм. Дякую Ґаю Сандерзу за допомогу в дослідженні за межами робочих обов’язків.

Дякую всім у «Кертіс Браун», особливо моєму агентові Шейлі Кроулі, але також Джонні Ґеллеру, Кеті Мак-Ґоуен, Таллі Ґарнер, Сему Ґрінвуду, Свену ван Дамму, Еліс Лютьєнз, Софі Гарріс і Ребецці Рітчі.

У цілком довільному порядку я бажаю подякувати Стіву Догерті, Дрю Гейзелл, Демієну Барру, Крісу Лаклі, моїй письменницькій