Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

бо весь час тримав вудлище в одному положенні і в нього заболіли руки. Та й пальці затерпли, бо доводилося притримувати важілець котушки, щоб волосінь не розкручувалася під вагою наживки; а тому, коли я відвернувся, він загвинтив гальмо. Я не знав, що він його загвинтив. Мені не подобалося, що він тримає вудлище в такий спосіб, але я не хотів весь час робити зауваження. Зрештою, якщо котушка не застопорена, то волосінь збігає вільно, і небезпеки тут ніякої. Але ніхто так не рибалить.

Я вів човен краєм течії якраз навпроти старого цементного заводу, там, де під самим берегом глибока вирва й де завжди можна запастися живцем. Раптом вода спучилася, наче від вибуху глибинної бомби, і я побачив меч, і око, і нижню щелепу роззявленої пащі, й величезну чорно-фіолетову голову чорної меч-риби. Її спинний плавець весь вийшов із води — не рибина, а вітрильник! — а коли вона кинулася на нашого тунця, то з'явився й хвіст, гострий, як коса. Меч у неї був як бейсбольна битка й скошений догори; хапаючи наживку, вона тим мечем розітнула навпіл океан. Величезна рибина густого фіолетово-чорного кольору, очі — як бульйонні чашки. Заважила б, їй-богу, не менше тисячі фунтів.

Я загорлав: хотів попередити Джонсона, щоб він попустив волосінь, та, перше ніж я здобувся на слово, Джонсон у мене ' очах злетів угору, наче висмикнутий зі стільця підйомним краном, завис на мить, тримаючись за вудлище, яке вигнулося дугою, а тоді держак вудлища стусонув його в живіт, і вся снасть полетіла за борт.

Котушка була застопорена, й коли рибина шарпнула, Джонсон вилетів із стільця й не зміг удержати вудлища. Воно лежало в нього на одній нозі, держаком підсунуте під другу. Якби він не відстебнув кріплення, то теж полетів би за борт.

Я вимкнув мотор і пішов на корму. Джонсон сидів, тримаючись за живіт, за те місце, куди його вдарив держак вудлища.

— Ну, мабуть, на сьогодні досить, — сказав я.

— Що це було? — спитав він.

— Чорна меч-риба.

— Як це сталося?

— Ви краще підрахуйте, — сказав я. — Котушка коштувала двісті п'ятдесят доларів. Тепер така коштує дорожче. За вудлище я віддав сорок п'ять. Та ще майже шістсот ярдів волосіні з тридцяти шести волокнин.

Тут Едді ляснув його по спині.

— Містере Джонсон, — сказав він, — вам просто щастить. Я зроду такого не бачив!

— Помовч, п'янюго, — сказав я йому.

— Слово честі, містере Джонсон, — сказав Едді.— Зроду-віку такого не бачив!

— Що б я робив з такою великою рибою на гачку? — спитав Джонсон.

— А те, що хотіли — тягли б самотужки, — відповів я йому. Я був страх який лютий.

— Надто вже вони великі,— сказав Джонсон. — Таку поки витягнеш — намучишся.

— Послухайте, — сказав я, — та вона б вас убила.

— Але ж їх ловлять.

— Ті, хто вміє. Та не думайте, і їм доводиться мучитись.

— Я бачив фото дівчини, що впіймала меч-рибу.

— Впіймала, — сказав я, — але із заякореного човна. Та рибина заковтнула наживку, і їй гачком вирвали шлунок; вона просто здохла й спливла. А я кажу про ловлю з ходу, коли гачок чіпляє за губу.

— Ні,— сказав Джонсон. — Все ж таки вони завеликі. А навіщо робити те, що тебе не тішить?

— Слушно, містере Джонсон, — сказав Едді.— Навіщо робити те, що тебе не тішить? Слухайте, містере Джонсон, це ж так слушно — нащо робити те, що тебе не тішить?

Мені й досі ввижалася та рибина і страх як шкода було снасті, тож я не слухав їх далі, а звелів негрові прямувати на Морро. До них я не звертався, а вони сиділи собі з пляшками пива в руках — Едді на одному стільці, а Джонсон — на другому.

— Капітане, — сказав він мені трохи згодом, — чи не зробили б ви для мене хайболл? [77]

Я зробив, не кажучи ні слова, а тоді й сам випив — без содової. Я думав, як воно буває: цей Джонсон їздить рибалити п'ятнадцять днів і на шістнадцятий чіпляє рибу, за яку справжній рибалка віддав би рік життя, упускає її, губить мою найкращу снасть, діє як послідущий дурень, а потім сидить собі, наче нічого й не сталося, й випиває з портовим п'яничкою.

Коли ми причалили й негр, чекаючи, став коло мене, я спитав:

— Як завтра?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джонсон. — Такої ловлі з мене вже досить.

— Негрові заплатите зараз?

— Скільки йому належить?

— Долар. Якщо хочете, можете дати й на чай.

Джонсон дав негрові долар і дві кубинські двадцятицентові монетки.

— А це навіщо? — спитав негр, показуючи мені монетки.

— На чай, — пояснив я йому по-іспанському. — Ти йому більше не потрібен. А це тобі винагорода.

— Завтра не приходити?

— Ні.

Негр узяв клубок шпагату, яким прив'язував наживку, сховав свої чорні окуляри, надів солом'яний капелюх і пішов не попрощавшись. Цей негр з самого початку був про нас невисокої думки.

— Коли ми розрахуємося, містере Джонсон? — спитав я.

— Завтра вранці я піду в банк, — відповів він. — Можемо розрахуватися по обіді.

— Ви знаєте, скільки днів набігло?

— П'ятнадцять.

— Ні. З сьогоднішнім — шістнадцять, та ще день сюди й день назад — уже вісімнадцять. А крім того, вудлище, котушка й волосінь.

— Снасть — це вже ваш ризик.

— Ні, сер. Не за таких обставин.

— Я плачу за тимчасове користування. Це ваш ризик.

— Ні, сер, — сказав я. — Якби воно сталося не з вашої вини, якби, приміром, риба зламала вудлище, то була б інша справа. Але снасть пропала через ваше недбальство.

— Риба висмикнула спінінг у мене з рук.

— Бо ви не тримали його в гнізді й застопорили котушку.

— Ви не маєте права вимагати за це гроші.

— Якби ви взяли напрокат машину, і вона зірвалася в прірву — платили б ви за неї чи ні?

— Якби я був у ній — не платив би, — сказав Джонсон.

— Браво, містере Джонсон! — сказав Едді.— Ти второпав, каптане? Якби він сидів у тій машині, то розбився б. Тож і платити йому б не довелося. Браво!

Я не звертав уваги на п'яницю.

— За вудлище; котушку й волосінь ви мені винні двісті дев'яносто п'ять доларів, — сказав я Джонсонові.

— Це несправедливо, — сказав він. — Та якщо вже ви так наполягаєте, може, поділимо збитки порівну?

— Такої снасті я тепер і за три з половиною сотні не куплю. І за волосінь я з вас не беру. Рибина була велика, могла вибрати всю волосінь, і вашої вини тут не було б. Якби, замість Цього п'янички, тут був