Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Зробіть ласку, дайте мені пляшку пива, капітане, — сказав, Джонсон.

— Прошу, сер, — відповів я й загріб пальцями лід, щоб дістати добре захололу.

— А ви не хочете? — спитав він.

— Ні, сер, — сказав я. — Потерплю до вечора.

Я відкупорив пляшку і, коли подавав йому, раптом побачив, як, здоровезна бура рибина з мечем, довшим за мою руку, вису-. нулася по зябра з води й кинулася на нашу скумбрію. Завтовшки та рибина була як добряча колода.

— Попустіть волосінь! — загорлав я.

— Вона не взяла, — сказав Джонсон.

— То зараз візьме.

Вона пішла на приманку з великої глибини й схибила. Я знав, Що вона повернеться й спробує ще раз.

— Не забудьте ж: як тільки схопить — попускайте волосінь.

Тут я побачив, як вона заходить під водою ззаду. Видно було її плавці, розпростані, наче фіолетові крила, і фіолетові смуги на бурих боках. Вона йшла прямо на нас, мов підводний човен, дедалі ближче до поверхні, вже розтинаючи воду спинним плавцем. А, наздогнавши наживу, вона й меч свій вистромила з води й ніби помахала ним у повітрі.

— Дайте їй вхопити, — сказав я.

Джонсон зняв руку з котушки, котушка закрутилася, і риба-меч крутнулась і пішла вглиб; видно було, як її черево зблиснуло сріблом, коли вона розвернулася й помчала до берега.

— Пригальмуйте котушку, — сказав я. — Та легенько.

Він прикрутив гальмо.

— Тільки легенько, — сказав я й побачив, що нахил волосіні змінюється. — А тепер стопоріть намертво й підсікайте, — сказав я. — Підсікайте так, щоб уже не зійшла з гачка. Бо вона зараз почне стрибати.

Джонсон застопорив гальмо й знову взявся за вудлище.

— Підсікайте, — сказав я йому. — Заганяйте гачок. Шарпніть разів п'ять-шість.

Він досить міцно шарпнув кілька разів, і тут спінінг зігнувся вдвоє, котушка заскреготіла, й рибина вискочила з води — ж-жух! — сторч угору, сяйнувши сріблом на сонці, а тоді шубовснула у воду, як ото кінь зірвався б зі скелі.

— Послабте гальмо, — сказав я йому.

— Вона зійшла, — сказав Джонсон.

— Дідька лисого, — відповів я йому. — Швидше послабте гальмо.

Я бачив, як вигинається волосінь, і, коли рибина вистрибнула вдруге, вона була вже за кормою — прямувала у відкрите море. Потім вона вискочила знову, аж вода взялася білою піною,) я побачив, що гачок засів у неї в кутику пащі. Виразно видно було смуги, що оперізувала її. Гарна рибина, тепер уже яскраво-срібна, вкрита фіолетовими смугами й завтовшки як добряча колода.

— Вона зійшла, — сказав Джонсон.

Волосінь ослабла.

— Ви собі крутіть, — сказав я. — Вона сидить на гачку. Ану, повний вперед! — крикнув я негрові.

Потім рибина вистрибнула ще кілька разів, пряма, як стовп, усім тулубом кидаючись просто на нас і щоразу високо збиваючи воду. Волосінь напнулась, і я побачив, що рибина знову змінює напрямок і завертає до берега.

— Ну, зараз вона дасть тягу, — сказав я. — Але від мене далеко не втече. Котушку не стопоріть, нехай собі крутиться. Волосіні нам вистачить.

Наша рибина завернула на північний захід, як заведено в fcjx великих риб, і дала тягу, та ще й якого! Вона помчала довжелезними стрибками, в падінні розтинаючи воду, як швидкісний катер. Ми йшли строго за нею — я сидів тепер за штурвалом і раз у раз горлав Джонсонові, щоб не пригальмовував котушку й швидше попускав волосінь. Аж раптом вудлище шарпнулось у нього в руках і волосінь провисла. Той, хто не розуміє, не помітив би цього, бо вага волосіні у воді все-таки тягла вудлище. Але я зрозумів.

— Вона зійшла, — сказав я йому.

Рибина все ще стрибала попереду, аж доки отак, вистрибом, не зникла з очей. Що й казати, гарна була рибина.

— Де там, вона ще тягне, — сказав Джонсон.

— Ні, це вже вага волосіні.

Але ж котушка назад не піддається. Може, вона здохла?

— Вона й досі стрибає,— сказав я йому. — Он, подивіться.

Рибина стрибала десь на півмилі попереду — й досі видно було, як вона збурює воду.

Я помацав гальмо його котушки. Він загвинтив його до краю. Волосінь не сходила. Вона не могла не розірватися.

— Я ж вам казав, щоб не стопорили котушку.

— Та риба ж весь час тягла.

— І що?

— Тож я й пригальмував.

— Послухайте, — сказав я йому, — волосінь треба попускати, коли риба отаке виробляє, інакше вона уу волосінь розірве. Будь-яку, навіть найміцнішу. Коли риба вимагає, треба попускали. Натяг має бути ледь відчутним. Інакше така рибина розірве навіть гарпунний лінь — спитайте в справжнього рибалки. Є тільки один спосіб — женися й не відставай від неї, щоб не вибрала вЪо волосінь. А після такої гонитви риба завжди йде в глибину, і тоді вже тягни й намотуй.

— Виходить, якби волосінь не розірвалась, я б цю рибину витяг?

— Могли б витягти.

— Вона ж не може весь час тікати, правда?

— Вона й не таке може. Справжня боротьба починається лише тоді, ж скінчиться гонитва.

— То давайте впіймаємо іншу, — сказав він.

— Спершу треба вибрати волосінь, — відповів я.

Ми й зачепили рибину, й відпустили її, не розбудивши Едді. Тепер старий волоцюга Едді прийшов на корму.

— Що сталося? — спитав він.

Едді був добрим човнярем, поки не спився. Тепер з нього ніякої користі. Він стояв переді мною, довготелесий, із запалими

щоками й вигорілим волоссям; губи в нього відвисли, очі загноїлись. Я знав, що йому страшенно кортить похмелитись.

— Візьми випий пива, — сказав я йому.

Він узяв з ящика пляшку й випив.

— Знаєте, містере Джонсон, — сказав він, — я, мабуть, піду досипати. Красненько дякую за пиво, сер.

А нехай йому, тому Едді. До риби йому і діла нема.

Над полудень ми зачепили ще одну, але й вона зірвалась: викинула гачок із такою силою, що він летів над водою футів тридцять.

— Я знову зробив щось не так? — спитав Джонсон.

— Ні,— сказав я. — Просто вона викинула гачок.

— Містере Джонсон, — сказав Едді, який саме прокинувся, щоб випити другу пляшку пива, — вам просто не щастить. Певно, вам натомість щастить з жіночками. Може, гульнемо сьогодні ввечері, га, містере Джонсон? — Потім пішов і ліг знову.

Близько четвертої, коли ми вже поверталися, йдучи майже попід берегом проти течії,— вода вирувала, мов у лотоках, а сонце світило нам у спину, — у Джонсона взяла така величезна чорна риба-меч, якої я ще зроду не бачив. Ми спіймали на самодур чотирьох маленьких тунців, і негр наживив одного з них на Джонсонів гачок. Як на наживку тунець був важкуватий, зате плюскотів добре.

Джонсон відстебнув кріплення й поклав на коліна,