Читати книгу - "Метелик"

Здається, що поховання трьох убитих у таборі й Отена та Марсо відбулося так: оскільки на острові був лише один ящик-труна з відкидною стінкою, з якого скидали в море трупа, то наглядачі поскладали п’ятьох мертвяків на дно човна й, запливши в море, пожбурили їх акулам. Вони гадали, що, поки акули роздиратимуть першого, який потрапив їм на зуби, інші мертвяки з прив’язаним до ніг камінням устигнуть піти на дно. Мені розповіли, що жоден труп не втонув у морі, що всі п’ятеро з настанням вечора танцювали на поверхні моря в білих саванах, скидаючись на справжніх ляльок, якими маніпулювали своїми мордами або хвостами акули на цьому бенкеті, гідному Навуходоносора. Наглядачі та веслярі повтікали від цього жахіття.

Прибула комісія. Вона провела п’ять днів на Сен-Жозефі й два — на Руайялі. Мені не влаштували окремого допиту, а вислухали разом з усіма. Від коменданта Дютена я довідався, що поки все склалося якнайкраще. Філіссарі послали у відпустку аж до пенсії, отже, сюди він уже не повернеться. Комендант Дютен одержав ще одну нашивку.

Але невдоволені бувають завжди, тож один каторжанин, родом із Бордо, питає мене:

— А що ми виграли, вклавши з начальством таку угоду?

Я дивлюся на нього.

— Небагато. Якихось п’ятдесят-шістдесят каторжан уникнуть п’ятирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Ти вважаєш, цього не досить?

Буря щасливо вщухла. Мовчазна змова між адміністрацією та каторжанами зовсім збила з пантелику комісію. Та вона, мабуть, і сама хотіла, щоб усе залагодилось якнайкраще.

Особисто я нічого не виграв і нічого не програв, але товариші щиро подякували мені за те, що їх минула сувора покара. Навпаки, тепер каторжани вже не тягають каміння. На тій жахливій роботі їх замінили буйволи. Карбоньєрі знов у пекарні. Я намагаюсь повернутися на Руайяль. Адже на Сен-Жозефі майстерні нема, і пліт змайструвати ніде.

У Франції до влади прийшов Петен, і стосунки між засланцями та начальством загострилися. Весь адміністративний персонал уголос заявляє про свою підтримку Петена, а один наглядач, родом із Нормандії, добалакався до того, що признався мені:

— Ось що я вам скажу, Метелику: я ніколи не був республіканцем!

На островах ні в кого нема радіоприймача, і новин ми не знаємо. Нам кажуть, нібито ми, французи, на Мартініці та Гваделупі постачаємо всім необхідним німецькі підводні човни. Тут нічого не збагнеш. Постійно точиться боротьба думок.

— Послухай, Метелику, ось тепер ми повинні зчинити бунт і передати острови французам, які підтримують де Голля.

— Гадаєш, «довгому Шарлю» потрібна наша каторга? Навіщо вона йому?

— Щоб зібрати тут дві-три тисячі людей!

— Хворих на проказу, сухоти, дизентерію і недоумкуватих? Ні, ти жартуєш! Той чоловік не такий дурний, щоб зв’язуватися з каторжанами.

— Але серед нас ще назбирається зо дві тисячі здорових людей!

— Це інша річ. Але навряд чи вони до чогось придатні. Гадаєш, воювати-це просто накидатись із зброєю в руках на ворога? Звичайна бійка триває десять хвилин, а війна тягнеться роками. Щоб бути добрим солдатом, треба мати почуття патріотизму. Подобається це вам чи ні, а я не бачу тут нікого, хто міг би віддати своє життя за Францію.

— А навіщо віддавати за неї життя після всього того, що вона з нами зробила?

— Ось бачите, ви й самі підтверджуєте, що я маю рацію. На щастя, в «довгого Шарля» є для війни інші люди. Але ж подумати тільки — ті мерзотники боші ходять тепер по нашій землі! Навіть більше — знаходяться французи, які цілуються з ними! Та й тут усі без винятку наглядачі заявляють, що підтримують Петена.

— Але на фронті можна спокутувати свою провину, — озивається один із каторжан.

І тоді стається диво. Ніколи досі жоден каторжанин не заводив мови про спокутування своєї провини. 1 ось тепер в очах усіх цих бідолашних засланців спалахує вогник надії.

— Метелику, може, й справді зчинимо бунт, щоб потрапити до де Голля?

— Дуже шкодую, але я не маю потреби спокутувати провину. Чхати мені на французьке правосуддя й на розділ «Реабілітація» в його кодексі! Я реабілітую себе сам, мій обов’язок — утекти звідси й бути на волі нормальною людиною, жити в суспільстві, не загрожуючи йому. Не думаю, що хтось із нас здатний на більше. Я згоден на все, аби тільки втекти звідси. А передавати острови «довгому Шарлю» — не моє діло, до того ж я певен: вони його не цікавлять. З іншого боку, якщо ви збунтуєтесь, то знаєте, що скажуть високопоставлені особи? Що ви захопили острови, щоб самим вийти на волю, а не для того, щоб допомогти визволити Францію. І ще одне: хіба ви знаєте, хто кращий — де Голль чи Петен? Особисто я нічого не знаю. Мені страшенно боляче, що моя країна поневолена, я думаю про батька, сестер і небог.

— Не варто дуже побиватися за суспільством, що таке безжальне до нас.

— Одначе фараони, державний апарат, правосуддя, жандарми й наглядачі — це ще не Франція, це окремий клас, який складається з людей, морально геть зіпсутих, — веду далі я. — Скільки цих людей ладні сьогодні прислуговувати бошам! Б’юсь об заклад, що французька поліція тепер хапає своїх земляків і передає їх німецьким властям. Ось так. Тож повторюю: ні під яким приводом я не дам згоди на бунт. Я думаю тільки про втечу. Але як її здійснити?

Зав’язуються гострі суперечки. Одні виступають за де Голля, інші — за Петена. Власне, ніхто нічого не знає, бо, як я вже сказав, радіоприймача на острові нема — ні в адміністрації, ні в засланців. Новини надходять до нас разом із кораблями, які привозять борошно, бобові та рис. Нам важко розібратися в цій війні з такої далекої відстані.

Пішла чутка, нібито до Сен-Лорана-дю-Мароні приїхав вербувальник — підбирати людей до «вільного війська». Але ми нічого напевне не знаємо, нам відомо тільки, що німці захопили всю Францію.

Одного дня сталася кумедна історія: на Руайяль приїхав священик, який після відправи виголосив промову.

— Якщо на острови нападе ворог, вам дадуть зброю і ви допоможете адміністрації захистити французьку землю, — сказав він.

Ну й священик! Невже він і справді такої поганої думки про нас? Прийшов просити в’язнів захищати