Читати книгу - "Північна Одіссея"

Коли я чув про невидимий світ, мені ставало смішно. Тільки реальне є реальним, твердив я, а того, що не сприймається органами чуття, бути не може. Я вірив у механічний всесвіт. Хімія та фізика пояснюють усе. «Чи може існувати неіснуюче?» — запитував він у відповідь. Я ж відказував, що це — лише один з головних засновків хибного силогізму християнського богослов'я. Повірте мені, я теж маю свою логіку і добре її знаю. Але він вперто стояв на своєму. Мене завжди дратували філософи-ідеалісти.

* * *

Одного разу я виклав йому свій символ віри. Він був простим, стислим і неспростовним. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я знаю, що він є неспростовним. Ось так. Я сказав йому: «Як і Гоббс[50], я стверджую, що неможливо відокремити думку від мислячої матерії. Як і Бекон[51], я стверджую, що мислення людини спирається на світ відчуттів. Як і Кант[52], я стверджую, що всесвіт має механічне походження і що світобудова є природним історичним процесом. Як і Лаплас[53], я стверджую, що немає потреби висувати гіпотезу творця. Тому, насамкінець, на основі всього вищесказаного, я стверджую, що форма є ефемерною. Форма тлінна. Тому тлінні й ми».

Ще раз повторю — то було неспростовне твердження. Одначе він таки спробував спростувати його сумнозвісним софізмом Пейлі[54], де світ уподібнюється механічному годиннику. Потім він згадав про радій і таки висловив твердження, що саме існування матерії ставиться під сумнів найновішими лабораторними дослідженнями. Казати таке могла лише дитина. Я й не підозрював, що він такий незрілий.

Як взагалі можна дискутувати з такою людиною? Але я став наполягати на розумності та доцільності всього сущого. З цим він погодився, але з одним винятком. І при цьому поглянув так, що для сумніву місця не лишалося: він дійсно так вважав. Це була його точка зору. Оцей його дешевий софізм, до якого він вдався під час такої серйозної дискусії, мене просто спантеличив.

Вічність форм. Та це ж сміховинно. Однак є у цих словах якась магія. Якби форма справді була вічною, то він би не зник. Але тепер він знову з'явився. Це — неможливо.

* * *

Я облишив свої моціони. Поки я залишаюся в кімнаті, галюцинації мене не допікають. Та коли я повертаюся з прогулянки, він завжди сидить за столом і пише. Однак я не маю довіри до лікарів. Я мушу сам це перебороти.

* * *

Він стає дедалі набридливішим. Сьогодні я підійшов до полиці, щоб зазирнути в книгу, але коли обернувся, то знову побачив його в кріслі. Він уперше наважився на це в моїй присутності. Та коли я суворо уставився на нього, не зводячи очей, він змушений був щезнути. Це доводить вірність моєї точки зору. Його не існує. Якби він був вічною формою, то одним лише напруженням волі я не спромігся би змусити його щезнути.

* * *

Це вже стає просто огидним. Щоб прогнати його, мені довелося сьогодні витріщатися на нього цілу годину. Втім, усе це дуже просто. Переді мною — лише картина з моєї пам'яті. Я звик двадцять років поспіль бачити його за цим столом. Цей феномен є просто відтворенням тієї картини, що закарбувалася в моїй пам'яті від численних повторів.

* * *

Сьогодні я здався. Я виснажив усі свої сили, а він усе одно не йде. Годинами сидів я, уставившись на нього. А він безперервно пише і зовсім мене не помічає. Я знаю, що він пише, бо зазираю йому через плече. То є неправда. Він нечесно користується своєю перевагою.

* * *

До речі, ось питання: якщо він — плід моєї свідомості, то чи може свідомість створювати буття? Чи може вона створювати реальні об'єкти?

Ми раніше ніколи не сварилися. Я досі гадки не маю, як це сталося. Дозвольте розповісти. І ви самі все побачите. У ту незабутню останню ніч його існування ми засиділися допізна. Дискутували ми, як зазвичай, про вічність форм. Скільки ж днів та ночей ми витратили раніше на цю дискусію!

Тієї ночі він особливо дратував мене, і мої нерви не витримували. Він твердив, що вічною формою є навіть людська душа і що світло в його мозкові ніколи не згасне. Я взяв кочергу.

— А що, — сказав я, — коли я вдарю тебе ось цим і вб'ю?

— Я все одно житиму, — відповів він.

— Як свідомий об'єкт? — спитав я.

— Так, як свідомий об'єкт, — почулася відповідь. — Я житиму й далі, переходячи з одного щабля вищої форми існування на інший, пам'ятаючи при цьому своє земне життя, тебе, ось цю конкретну суперечку і, звісно ж, продовжуючи її.

Це була лише суперечка, клянуся — лише суперечка[55]. Я навіть руки не підняв. Хіба ж я міг? Він же мій брат, мій старший брат Джим.

Я не пам'ятаю. Я був доведений до нестями. Він так уперто наполягав на отій своїй метафізичній концепції! Не встиг я отямитися, як побачив, що він лежить на підлозі, стікаючи кров'ю. Це було жахливо. Він ані слова не сказав. І не поворухнувся. Мабуть, з ним трапився напад, і він упав і вдарився головою. Я помітив на кочерзі кров. Напевне, коли він падав, то вдарився об неї головою. Однак я не знаю, як це сталося, бо я увесь час тримав її в руці. І продовжував тримати в ту мить, коли побачив на ній кров.

* * *

Це — галюцинація. До такого висновку спонукає здоровий глузд. Я був свідком того, як вона зростала і міцніла. Спочатку я помічав його смутний силует у кріслі лише при дуже слабкому освітленні. Але час минав, галюцинація повторювалася, міцніла, і він набув здатності з'являтися у кріслі навіть при найсильнішому освітленні. Ось таке пояснення. Досить переконливе, до речі.

Ніколи не забуду, як я вперше це побачив. Якось я вечеряв один унизу. Я ніколи не п'ю вина, тому те, що сталося, було абсолютно нормальним і реальним. Коли я повернувся до свого кабінету, були літні сутінки. Я поглянув на стіл — а він за ним сидить. Це виглядало так