Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

О вічна мрія пошляка про оригінальність! Скільки анекдотів народжено на її грунті! Той же Сідалковський за банальний комплімент на свою адресу віддає якомусь пропияці останнього карбованця; задля того ж фальшивого шику перед таксистом-торбохватом він жертвує останньою п'ятіркою на чайові, а додому добиратиметься з далекої околиці пішки. І хоча секрет його оригінальної маски такий же, як секрет Полішинеля, Сідалковський і далі практикує маскарад як приємну для себе гру, як засіб вирізнення із сірої обивательської маси. Справді, позбавте Сідалковського цього дивацтва та ще й, либонь, уміння квітчасто й дотепно висловлюватися, як він нахабством і душевною черствістю стане схожим на Ковбика, підлабузництвом — на Ховрашкевича, запальною нерозсудливістю — на Баронецького, жовчністю — на Нещадима…

Чорногуз для того й викриває позірність аристократичного маскування Сідалковського — воно не може приховати за зовнішньою респектабельністю ні провінційних смаків Євграфа, ні його емоційної грубості, ні примітивних прийомів пристосовництва, якими він спершу користується. Навпаки, ця машкара якраз підкреслює, що ніякого конфлікту між маскою і особистісною сутністю Сідалковського не існує, це швидше навіть не маска, а тонкий шар гриму, за яким, проте, досить легко впізнати справжнє обличчя. Соціологічно конфлікт між маскою і «я» завжди виражає зіткнення різних ціннісних орієнтацій: «я» втілює раніше засвоєні індивідом моральні й інші принципи, маска — вимоги реальної соціальної ситуації. У Сідалковського такого зіткнення не було. Він тільки уявляє, що маска може слугувати для нього якимось пристосувальним механізмом, що полегшить адаптацію до «шикарного» столичного життя, де, як він вважає, панує лоск.

Аристократичний балахон не може забезпечити Сідалковському вживлення у суспільний організм. А саме це його турбує: відвертий паразитизм в умовах соціалізму — прямий шлях до краху. А як може такий сучасний життєлюб, хоча й із замашками родовитого бонвівана, навіть думати про загибель? Тому можна не сумніватися, що цей загалом провінційний наліт фальшивого аристократизму Сідалковський у потрібний момент скине, як змія луску, і натягне на себе маску, яка його вже не виділятиме, а навпаки, робитиме схожим з іншими, і от тоді в нього з'явиться можливість, не будучи поміченим, з усієї сили запрацювати ліктями, пробиваючись до омріяного міщанського майбутнього. Ось коли почнеться життя Сідалковського на новій, значно вищій спіралі соціальної мімікрії, і де має виявитися його комічність не тільки як погано зорієнтованого в столиці провінціала, а як людини, що обрала собі за життєвий ідеал історично безперспективний міщанський спосіб життя і гадає, що так досягне щастя.

Розвиток характеру Сідалковського йде саме в цьому напрямі. Подивіться на нього в ролі співробітника «Фіндіпошу», і ви помітите, як цей «лицар фрази» талановито зорієнтувався у нудній обстановці канцелярського животіння, як скоро й щедро зачерпнув солідний ківш бюрократичної мудрості. Він чудово зрозумів, що там, де не треба звітувати про випуск конкретного виду продукції, цінується переважно вміння вчасно подавати гарні ідеї, пропозиції щодо наукової організації праці, чітке виконання доручень і майстерне написання документів. І от недавній самозакоханий альфонс виявляє неабиякий службовий ентузіазм: подає Ковбикові ідею замінити гасло над аркою «Фіндіпошу», пропонує перебудувати керівний кабінет на дві кімнати з приймальнею, рекомендує ставку для секретаря видобути шляхом реорганізації штату, а саме: звільнити того, хто часто хворіє або на кого впала підозра щодо вдосконалення епістолярного стилю… Він уже починає добирати кадри, керуючись при цьому єдиним аргументом «Ковбику може сподобатися», і розгортає діяльність на ниві профспілки… І хоч у нього час від часу ще пробуджуються інстинкти грубого провінційного «аристократизму», то лише випадкове збочення у поведінці, яка дедалі набирає форми відрепетируваної міщанської благопристойності, в основі якої — страх, аби чимось не зашкодити собі по службі, не викликати, борони боже, начальницького гніву, не виявитися перед шефом «надто розумним» там, де вимагається звичайна сумлінність чиновника, тобто саме те, що ми називаємо принциповою безпринципністю. Це ось і є справжньою маскою Сідалковського, яку він уже приміряв і котрою дорожитиме, як винайденою в ході війни зброєю. І в цій масці Сідалковський у сто разів небезпечніший і страшніший, ніж у святковому аристократичному вбранні, бо ця машкара в нього для суворих буднів, непомітного проникнення у сім'ю чесних трудівників, щоб, ловко лавіруючи між ними, пропхатися у голову черги, де розподіляють суспільні блага, і там уже виявити всю свою приховану міць, як нахраписто демонструють її вгодовані обивателі на автобусних зупинках у часи пік.

Боротьба з міщанством не нова тема в радянській літературі. І в нас, в Україні, і в братніх республіках написано чимало високохудожніх творів, у яких викривається пристосуванство, демагогія, паразитування сучасного обивателя. Досить назвати відомі романи й повісті росіянина В. Ліпатова («І це все про нього», «Ігор Савович»), естонця Е. Ветемаа («Монумент» та інші твори), латиша А. Бела («Клітка» і «Слідчий»), грузина Н. Думбадзе («Білі прапори» і «Закон вічності»)… Близькі тематично «Аристократові» і «Левине серце» П. Загребельного, і «Балада про Сластьона» та «Самотній вовк» В. Дрозда, і «Син приїхав» Григора Тютюнника… Успіх О. Чорногуза як художника в тому й полягає передусім, що відкрито досі не знаного в літературі типа; єдинокровних братів його, породжених пліснявим міщанським болотом, ми зустрічали й раніше, але такого ще не було. Допевне він з новонароджених…

Здійснене О. Чорногузом сатиричне викриття негативного суспільного явища — це тільки початок літературної облоги одного з різновидів сучасного міщанства. Така операція на часі. Сідалковщина в'їдається у душу мігранта-горожанина, як іржа в залізо, вгризається у здорове моральне єство, як хвороботворний кліщ. Сідалковщина може чудово звивати гнізда в душах людей безвідносно до роду їхніх занять, освіти, службово-ієрархічних щаблів, на яких вони перебувають. І нашій сатирі, та й не тільки сатирі, необхідно бомбардувати цього замаскованого і дуже небезпечного ворога, компрометуючи його громадською думкою, створюючи атмосферу загальної нетерпимості до нього. Можна сподіватися, що наша сатира не зупиниться лише на художньому запереченні поміченого нею явища, а, висміюючи сучасні прояви міщанства, сміливіше досліджуватиме його соціально-психологічні витоки. Адже роль літератури, зокрема сатири, з її здатністю вникати в психологію явища для художнього дослідження хижацької влади речей над пригніченою духовністю особливо ефективна.

Назріла необхідність жанрово-стильового, ідейно-тематичного переозброєння сатири. Проблема ця досить нагальна з огляду хоча б на те, що сучасне