Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

— Вибачте, — знітився хлопчик. — Я не знав. Зараз ми руки помиємо і підійдемо.

Він підбіг до гномів та щось їм шепнув. Разом вони, продовжуючи штовхатися та обливаючись, вимили руки, обличчя, витерлися рушником та підійшли до Ніка.

— Мене звати Ігве, — представився хлопчина, а потім по черзі представив гномів. — Це Еред Сталевий Візерунок і Рун Гострий Меч.

— Ага, візеруночок, — сказав гном на ім’я Рун, розсміявшись, за що негайно отримав кулаком по ребрах від почервонілого Ереда.

— Не дивуйтеся. Рун весь час дістає Ереда його ім’ям. За що отримує стусани. Але більших друзів, ніж ці двоє, годі шукати, — пояснив ситуацію малий.

— А мене звати Нік. Я тут у справах вирішив заглянути до Майстра Окертуза. Радий нашому знайомству, — представився Нік. — А тепер давайте сідайте та допомагайте Істер знищувати пиріжки.

Дитину і гномів два рази просити не довелося. Вони задоволені почали вибирати собі пиріжки, не забуваючи перелаюватися та штовхатися. Вибравши собі по кілька штук, вони сіли і з апетитом заходилися їсти. Нік з посмішкою спостерігав за цією дивовижною картиною. Він кілька разів бачив гномів в Школі, але так близько зіткнувся з ними вперше. Правда, після зустрічі з демоном Атавхаї мало що могло його здивувати ще сильніше.

— Гей, що це за розбійний напад на покупця, — з будинку вийшов чоловік середніх віку і швидко попрямував до компанії. — Пробачте, будь ласка, моїх помічників та невихованих дітей. Я зараз їх прожену.

— Непотрібно цього робити, — відповів Нік. — Це я їх запросив допомогти мені впоратися з цілим кошиком пиріжків. Я купив на ринку, з’їв половину, а на решту сил та місця в животі вже не вистачило. Ви, напевно, Майстер Окертуз?

— Так, це я. Ви щось хотіли купити? Вибачте, я зараз помию руки і все вам покажу. Ігве, швидко допоможи мені, — звернувся він до сина.

Вони відійшли в куток і там Ігве допоміг батькові вимити руки та обличчя. Не встигли вони закінчити, як з дверей будинку вийшла красива молода жінка, яка з німим докором завмерла на порозі, побачивши, чим займаються гноми і Істер. Вона вже хотіла почати лаяти їх за таку поведінку, але Нік встиг її випередити.

— Якщо ви хочете їх лаяти, то не варто. Це я сам їх запросив перекусити. З задоволенням вас і Майстра Окертуза запрошую скласти нам компанію. Мене звати Нік.

— Раті, а давай принеси щось запити, а то будемо давитися в сухом’ятку, — посміхнувся Окертуз жінці. — Коли вже так сталося, то не будемо відмовлятися від запрошення гостя. Ніку, це моя дружина Раті. А з моїми неслухняними дітьми та помічниками ви вже, напевно, встигли познайомитися.

— От і добре. Давайте трохи перекусимо. Справами зайнятися ще встигнемо, — сказав у відповідь учень.

Гноми за вказівкою господаря швидко збігали в будинок, винесли стіл та кілька стільців. Руні принесла смачний напій і тарілки, на які розклали пиріжки, що залишилися. Незважаючи на зусилля самого Ніка та його мимовільних помічників, пиріжків ще залишалося вдосталь. Гноми ще довго сварилися і штовхалися за найсмачніші. А всі інші з посмішками спостерігали за ними. Ніку стало якось легко і приємно, неначе він опинився вдома. Немає ніякої Школи, а навколо гарні та веселі друзі. Не треба намагатися щось доводити, щось приховувати. Просто і душевно. Він відчув, як саме цього йому не вистачало і у Ліни, і в Школі. Там він винен був усім. Ліні, Вищому, Зонколану, клану, магам цього незнайомого світу. А тут така дрібниця, як купка пиріжків, всіх зробила трохи щасливішими.

— Ніку, спасибі вам за частування. Тітонька Рола пече дуже смачні пиріжки. Раніше ми часто їх купували, а зараз вже рідше, — трохи з сумом сказав Майстер.

— Та ну, що ви. Не варто дякувати. Я вперше в місті, і мої поводирі порадили купити замість обіду. А я не розрахував свої сили й не думав, що їх буде так багато. Тому добре, що вам всім це принесло хоч трохи задоволення.

— А звідки ви приїхали? Як вам наше місто? — запитав коваль.

— Майстре Окертузе, ми з вами приблизно одного віку, на жаль, я не знаю, скільки років шановним гномам, але я проста людина. Чи не заперечуватимете, якщо ми перейдемо на ти? — попросив Нік. — Ви всі, напевно, здивуєтеся, але я з магічної Школи. Новий учень. І приїхав здалеку, тому у вашому місті вперше.

— Дійсно дивно, — відповів Окертуз. — Зазвичай учні — це молодь, а ти далеко не хлопчик.

— Так вийшло. Я сам здивований цим.

— Дядьку Ніку, а це правда, що у всіх учнів школи є знак учня? — встряв у розмову Ігве.

— Правда.

— А можна на нього подивитися? Кажуть, вони дуже красиві, — не вгамовувалася дитина.

— Ігве, ну як тобі не соромно? — прикрикнула на сина Раті.

— Та ні. Все нормально. Ось, тримай, — відповів Нік і простягнув малому знак.

— Ух ти! Гарно, — Ігве з палаючими очима розглядав пластину з срібним драконом.

— Це наша робота, гномів, — гордо сказав Еред, розглядаючи шпильку через плече Ігве.

— Так ти скоро будеш магом? — запитала Істер.

— Не скоро, але напевно буду, — посміхаючись, відповів Нік. Йому захотілося трохи здивувати маленьку дівчинку і, зосередившись